Розділ 19

Того дня місто було сповнене тиші та легкого сонячного світла, і я відчував, що настав момент наблизитися ще більше, навіть якщо це означає ризикувати всім. Я вирішив підійти до Олени під час її роботи над новим текстом, залишаючись уважним і обережним, але ближче, ніж раніше.

Вона сиділа за столом у кав’ярні, заглиблена у блокнот, її руки легко перегортали сторінки, очі блищали від натхнення. Я підійшов і тихо поставив біля неї невеликий стакан із кавою — без слів, без натяку на мої почуття, лише маленький жест турботи.

Вона підняла очі, здивовано посміхнулася, і в її погляді я прочитав щось таке ніжне і водночас невимовне. Моє серце розірвалося від одночасного щастя і болю. Я хотів сказати їй усе, відкрити душу, але страх втратити навіть цю крихітну близькість стримував мене.

Вдома я знову взяв блокнот і писав до пізньої ночі. Кожен рядок був сповнений трепету, болю, радості й надії. Я описував її погляди, рухи, дрібниці, які робили її живою для мене. Моя любов залишалася мовчазною, але її сила зростала, як невидимий потік, що проникає у кожну клітину мого тіла.

Того вечора я лежав у темряві, думаючи про неї. Моє серце хотіло кричати, відкритися, але розум наказував терпіння. Я знав: ця близькість — маленька перемога, але водночас нагадування про неможливість повністю стати частиною її світу.

І все ж я був поруч. Я спостерігав, любив і чекав. Кожен день, кожен жест, кожне слово, навіть мовчазне, робили мене ближчим до неї, а мовчазне кохання стало моїм найціннішим скарбом, хоч і водночас найболючішим.

Настали дні, коли кожна зустріч із нею стала одночасно радістю і болем. Моє мовчазне кохання розросталося всередині мене, як живий організм, і водночас приносило відчуття неможливості. Кожна дрібниця — її погляд, її усмішка, звук голосу — змушували серце калатати так, що я боявся, ніби воно може вибухнути.

Я зрозумів, що досяг межі. Біль від неможливості сказати правду став майже фізичним. Хоч я і робив маленькі жести — залишав записи, допомагав у творчості, спостерігав за нею — все одно це було недостатньо для моєї душі. Я хотів бути повністю поруч, але страх зруйнувати все, що ми мали, стримував мене.

Одного вечора, коли місто занурювалося у тишу, я стояв на балконі і дивився на вогні вулиць. Я уявляв, як вона сидить у кав’ярні, занурена у свої думки, і відчував, що її світ став частиною мого. І хоча вона ще не знала, що я її кохаю, я відчував її присутність у кожній миті свого життя.

Вдома я сів писати у блокнот. Кожен рядок був пронизаний болем і радістю водночас. Я описував усе: її жести, погляди, дрібні миті, які робили її справжньою для мене. Моє мовчазне кохання стало настільки сильним, що іноді я прокидався серед ночі з відчуттям, ніби вона поруч, хоча знаю, що це лише моя уява.

І хоч я розумів, що відкритися ще зарано, я знав: терпіння і мовчання — це ціна за те, щоб залишитися поруч з нею, навіть якщо лише у тіні. Моє серце страждало, але залишалося вірним. Я готовий був чекати, любити мовчки, і страждати, бо це було єдине, що робило мене частиною її світу, хоч і непомітно для неї.