Розділ 18

Дні спливали, і моє мовчазне кохання перетворювалося на щось ще більш живе й гостре. Кожна випадкова зустріч, кожен короткий погляд, кожне її слово залишали слід у моєму серці. Я відчував її присутність у повітрі, у музиці, у звуках міста. Вона стала частиною мого світу, навіть коли не знала про мої почуття.

Одного вечора я випадково опинився біля книжкової виставки, де вона зазвичай любила заходити. Вона обирала книги, уважно переглядала сторінки, відчуваючи кожен рядок. Я стояв осторонь і спостерігав, як її обличчя змінювалося — посмішка, задумливість, радість відкриття нового тексту.

Серце калатало так, що здавалося, його можна почути здалеку. Я хотів підійти, сказати щось, торкнутися, але страх зруйнувати цю тонку гармонію утримував мене. Моє мовчазне кохання стає нестерпним: бажання бути поруч поєднується з болем, що я залишаюся невидимим.

Вдома я знову взяв блокнот. Я писав усе, що відчував: її посмішки, погляди, кожен маленький жест, який робив її живою для мене. Моє серце розривалося від суміші радості і болю, але я знав, що ця любов змушує мене бути кращим, терплячим, більш уважним до кожної миті.

Кожна її присутність, навіть випадкова, наповнювала мій світ сенсом. І хоча вона ще не знала про мої справжні почуття, я відчував, що її енергія проникає в мене, робить мене живим, але водночас розриває зсередини.

Того вечора я ліг спати з відчуттям тривоги і водночас ніжної радості. Моє мовчазне кохання стало таким сильним, що біль від неможливості сказати правду був майже фізичним. Але я знав: чекати і любити тихо — це моя доля, і я готовий прожити це, навіть якщо вона ніколи не дізнається про мої почуття.

Цього дня я прокинувся з відчуттям, що настав час зробити крок, який зробить мене ближчим до неї, хоча вона ще не здогадується про моє кохання. Я дізнався, що Олена готує новий текст для своєї книги, і мені хотілося допомогти, навіть непомітно.

Я зайшов у кав’ярню раніше і тихо підготував для неї кілька нотаток із цитатами та ідеями, які могли б надихнути її на новий розділ. Я залишив їх на її столі, не підходячи близько. Коли вона прийшла, її очі загорілися здивуванням і цікавістю, коли вона помітила листочки.

Вона почала переглядати мої записи, інколи тихо сміялася, інколи задумливо кивала. Я стояв осторонь, спостерігаючи, як вона занурюється у творчість, і відчував одночасно трепет і біль. Моє мовчазне кохання стало ще більш гострим, бо я був поруч фізично, але все ще залишався невидимим для неї.

Вдома я знову сідав писати у блокнот. Кожен рядок був переповнений емоціями: я описував її реакції, як вона перегортала листочки, як погляд загорівся від нової ідеї, як її усмішка змінювалася від думок, що народжувалися у голові. Моє серце боліло і раділо одночасно — ця близькість робила мене живим, але водночас підкреслювала неможливість сказати правду.

Кожна миттєвість поруч із нею залишалася для мене світом, де я міг відчувати її життя і водночас залишатися мовчазним спостерігачем. Я знав: навіть маленькі дії можуть наблизити нас ближче, і я готовий чекати, поки вона зможе відчути моє мовчазне кохання так само сильно, як я відчуваю її.

Того вечора я ліг спати з відчуттям, що кожен жест, кожен рядок у блокноті, кожен подарунок робив нас частиною одного світу, хоч вона ще не знала, що я існую для неї не просто як друг чи знайомий, а як той, хто кохає її тихо, шалено і назавжди.