Розділ 17

Дні ставали схожими на нескінченну низку миттєвостей, коли я випадково зустрічав її. Вона була всюди — у кав’ярнях, книжкових магазинах, на тих самих вулицях, де я іноді прогулювався. Кожна зустріч, навіть коротка, завжди залишала слід у моєму серці.

Одного ранку я знову помітив її в парку. Вона сиділа на лавці, погляд спрямований на книжку, але раз по раз піднімала очі і перевіряла оточення. Моє серце калатало так сильно, що я боявся, що вона помітить моє хвилювання.

— Привіт, — сказав я тихо, підходячи ближче.

Вона підняла голову, здивовано посміхнулася:

— О, привіт… Знову зустрілися.

Ми пішли поруч але, як завжди, я стримував свої почуття. Кожен її жест, кожен рух, кожна усмішка були для мене маленьким всесвітом. Моя любов залишалася мовчазною, але тепер вона тиснула сильніше, ніж будь-коли.

Вдома я знову сідав писати у блокнот. Я записував усе: її погляди, слова, дотики рук, навіть звук її голосу. Моя душа кричала від бажання бути поруч, від потреби відкритися, але я знав — треба терпіти, чекати, поки вона готова прийняти мене в свій світ.

Щоразу, коли ми зустрічалися, я відчував, що моє мовчазне кохання стає нестерпним. Біль від неможливості сказати все відразу змішувався з трепетом, що вона поруч. Кожна наша зустріч робила мене щасливим і водночас роздирала серце.

Я зрозумів одну річ: моя любов до неї вже не може залишатися лише спостереженням. Вона живе у мені, росте, кличе назовні, але я все ще залишаюся в тіні. І я готовий чекати, бо знаю, що колись вона відчує моє мовчазне кохання так само сильно, як я відчуваю її.

Цього ранку я прокинувся з думкою, що настав час діяти трохи сміливіше. Моє мовчазне кохання вже не могло залишатися лише у коротких зустрічах або подарунках. Я хотів зробити щось таке, що наблизить нас ще ближче, навіть якщо вона ще не здогадується про мене.

Вона часто забувала заряджати свій планшет, коли працювала у кав’ярні. Я підготував невеликий сюрприз: компактний зарядний пристрій із запискою:

 «Щоб ти ніколи не зупинялася у своїй творчості. Твій таємний фанат.»

Я залишив його на столі, де вона зазвичай працювала, і відступив у тінь. Серце билося шалено, руки тряслися. Коли вона підійшла, її очі спалахнули від здивування. Вона взяла зарядку до рук, перевірила записку і посміхнулася.

Ця усмішка була для мене немов промінь сонця серед темряви. Моя любов залишалася мовчазною, але тепер вона відчувалася ще ближче, ніж будь-коли. Я стояв осторонь і спостерігав за кожним її рухом: як вона підключає зарядку, як поглядає на планшет, як тихо посміхається.

Вдома я знову сів писати у блокнот. Кожен рядок був сповнений трепету, надії і болю. Я описував її реакції, слова, погляди, маленькі деталі, які робили її живою для мене. Моя любов стає сильнішою, немов живий організм, який росте всередині мене і водночас робить мене вразливим.

Того вечора я ліг спати з думкою, що маленький жест ще більше наблизив нас. Я залишався у тіні, але вона відчувала мою присутність. Моя любов до неї мовчить, але росте, готова вибухнути, коли настане правильний момент.