Розділ 16

Цього дня я прокинувся з дивним передчуттям. Я не знав, що мене чекає, але серце несло тиху тривогу й одночасно надію. Погода була ясна, і місто прокидалося разом із мною. Я прямував до кав’ярні, де часто працювала Олена, і випадково почув її розмову з подругою через відкрите вікно.

Вона говорила про щось дуже особисте: про страхи, мрії, те, що нікому не розповідала. Я стояв осторонь, ніби час завмер, а кожне її слово пронизувало моє серце. Я дізнався про моменти її вразливості, які вона нікому не показувала, про тихі сумніви і надії, що жили в ній.

Я не міг відірвати очей. Моє мовчазне кохання стало болісно ясним: я відчував кожен її страх, кожну маленьку радість, як своє власне. Я хотів підійти, обійняти, сказати, що все буде добре, але стримував себе. Моє серце кликало, а розум мовчав — я не міг втрутитися у її особистий світ.

Вдома я знову відкрив блокнот і писав до пізньої ночі. Я записував все, що почував: її страхи, мрії, ті крихітні деталі, які ніхто інший не помічав. Кожен рядок був мов спроба стати ближчим, бути поруч навіть на відстані.

Того вечора я зрозумів: моє мовчазне кохання стало ще сильнішим. Я вже не просто спостерігач — я відчував її життя у своєму серці, і це давало водночас силу і біль. Я хотів бути з нею, захищати її, але мовчання залишалося моїм щитом.

Я заснув із відчуттям, що мій світ став багатшим і одночасно більш болючим. Моя любов до неї росла, немов живий організм, і я знав, що навіть якщо вона ще не здогадується про мене, я готовий чекати будь-який час, будь-які обставини, аби бути поруч.

Того дня я прокинувся з відчуттям, що настав момент зробити щось ще більш відчутне. Моє мовчазне кохання вже не могло обмежуватися короткими розмовами або подарунками. Я вирішив залишити для неї маленький щоденник, у який писав би короткі думки, натхнення, маленькі історії, але без імені.

Він був простий: палітурка ніжного кремового кольору, сторінки чисті, готові стати схованкою для слів. На першій сторінці я написав:

 «Для тих митей, коли слова потрібні більше, ніж дихання. Сподіваюся, ти знайдеш тут щось своє.»

Я залишив щоденник на її столі у кав’ярні раніше, ніж вона прийшла. Серце билося шалено, руки тремтіли, а розум повторював: «Не видавай себе, лиши це як знак, але не більше».

Коли вона прийшла і помітила щоденник, її очі загорілися від цікавості. Вона обережно відкрила першу сторінку, прочитала напис і тихо посміхнулася. Ця усмішка стала для мене миттю щастя і болю одночасно — я був поруч, але ще не могла сказати правду.

Вона почала переглядати сторінки, інколи читаючи мої короткі записи. Моє серце билося відчутно: кожен рядок був моїм дотиком, моєю присутністю, моїм мовчазним «я поруч». Вона ще не знала, чия це рука писала ці слова, але я відчував, що тепер частина мого світу стала частиною її.

Після того я повернувся додому, взяв блокнот і писав до пізньої ночі. Кожен рядок був сповнений трепету, надії і болю. Я описував свої відчуття, що кожна наша зустріч, кожен її погляд робить мене живим і водночас розриває серце. Моє мовчазне кохання стало частиною мене, і я знав, що готовий чекати стільки, скільки знадобиться, щоб вона відчула мою присутність.

Того вечора я ліг спати з думкою, що маленький жест змінив наш зв’язок. Моє мовчазне кохання стало ще ближчим, і хоч вона ще не здогадується про мене, я залишаюсь поруч, спостерігаючи, люблячи і чекаючи.