Розділ 15

Тижні проходили, і наші світи перетиналися дедалі частіше. Я бачив її у кав’ярнях, у книжкових магазинах, на вулицях, де вона прогулювалася з блокнотом або читала книгу. Кожна зустріч була миттю, наповненою мовчазним трепетом. Моє серце калатало шалено, але я все ще не наважувався говорити про справжні почуття.

Одного ранку ми випадково зустрілися у парку. Вона йшла назустріч мені з кавою в руках, книга під рукою. Моя душа здригнулася, наче я бачив її вперше. Серце хотіло прорватися назовні, але я залишався спостерігачем.

— Привіт, — сказала вона лагідно, посміхаючись. — Я не очікувала зустріти когось тут.

— Я теж, — відповів я тихо, намагаючись не показати, як сильно вона впливає на мене.

Ми йшли поруч, і навіть прості слова перетворювалися на магію. Кожен її жест, кожен погляд ставали для мене всесвітом. Моя любов залишалася мовчазною, але тепер вона відчувалася ще сильніше: трепет, радість, біль — усе перепліталося в кожній миті поруч із нею.

Я помітив, що її увага інколи ненавмисно зупиняється на мені. Ці короткі миті змушували серце калатати ще швидше. Я хотів сказати щось важливе, але страх зруйнувати магію нашого взаємного простору тримав мене осторонь. Моє кохання залишалося невидимим, але воно росло з кожною секундою.

Вдома я знову взяв блокнот. Я писав довго, без перерви, намагаючись передати кожну деталь її присутності, кожен подих, кожну посмішку, яку я ловив у своєму світі. Моя любов залишалася тихою, але вона стає дедалі відчутнішою — мовчазна, але повна сили, здатна підживлювати мене і одночасно роздирати зсередини.

Того вечора я зрозумів: кожна наша зустріч, кожен її погляд — це крихітна частина чогось більшого, щось, що ми ще не усвідомлюємо. Я був поруч, і це робило мене щасливим і водночас болісно сумним, бо вона ще не знала правди про моє кохання.

Того ранку я прокинувся з відчуттям, що настав час зробити ще один маленький крок. Мовчазне кохання вже не могло залишатися лише спостереженням або короткими розмовами. Моє серце вимагало дії, навіть якщо я ще не був готовий відкритися повністю.

Я дізнався, що Олена захопилася новим автором і шукає книги у місцевій книгарні. Я вирішив підійти і залишити невеликий подарунок — книгу, яку вона шукала. Я не підходив до неї прямо, не хотів відразу видавати свої почуття. Я залишив книжку на столі, де вона зазвичай сиділа працювати, з маленьким листком:

 «Для тих митей, коли слова лікують. Надіюся, тобі сподобається.»

Коли вона прийшла і побачила книжку, її очі розширилися від здивування, потім з’явилася легка усмішка. Вона взяла її до рук, перечитала напис, і на мить я відчув, що час завмер. Моє серце билося так швидко, що я боявся, що вона відчує моє хвилювання.

Вона сіла, почала розгортати сторінки, і я тихо спостерігав. У цей момент моє мовчазне кохання стало більш відчутним, живим, але все ще невидимим для неї. Я хотів підходити ближче, але страх зруйнувати цю тонку нитку між нами тримав мене осторонь.

Вдома я дістав блокнот і писав без упину: кожен рядок був сповнений трепету, радості, надії і водночас болю. Я описував кожну дрібницю: її погляд, усмішку, рухи рук, звук її сміху у тих маленьких моментах. Моє серце рвалося назовні, але я залишався мовчазним, бо знав, що справжнє кохання проявляється у терпінні і дбайливості.

Того вечора я ліг спати з думкою, що маленький жест наблизив нас ще ближче. Моє мовчазне кохання стало ще реальнішим, і хоч вона ще не знала правди про мої почуття, я був поруч, і цього вистачало, щоб серце калатало і не могло заспокоїтися.