Розділ 14

Цього ранку я прокинувся з дивним трепетом у грудях. Моє мовчазне кохання вже не могло залишатися лише спостереженням і маленькими жестами. Серце вимагало більшого контакту, навіть якщо я не був готовий говорити про всю глибину почуттів.

Я дізнався, що Олена знову буде у кав’ярні, де часто працює. Я прийшов раніше, щоб знайти місце, з якого міг би спостерігати, але цього разу вирішив підійти ближче, наважитися на коротку розмову.

Вона сиділа за столом, ноутбук відкритий, олівці розкидані навколо. Я підійшов обережно і тихо спитав:

— Привіт… Ти тут часто працюєш?

Вона підняла очі, здивовано подивилася, а потім посміхнулася тепло, лагідно:

— Так, мені тут зручно. А ти часто буваєш?

Моє серце калатало шалено. Я відповів тихо, намагаючись зберегти спокій:

— Час від часу… Просто люблю спостерігати за людьми, які роблять щось справжнє.

Вона посміхнулася ще ширше, і в цій миті я зрозумів, що навіть коротка розмова може бути світом, у якому ми обидва живемо одночасно. Моє мовчазне кохання стало більш відчутним, але я все ще не наважувався на відвертість.

Ми говорили кілька хвилин про книги, літературу, улюблені тексти. Я ловив кожне її слово, кожен погляд, кожен жест. Вона була живою, справжньою, а я відчував, що моє серце вже ніколи не повернеться до тиші спостереження.

Коли вона закінчила роботу і готувалася піти, я відчув гостре бажання залишити щось ще, знак того, що я поруч. Але страх втратити магію моменту тримав мене осторонь. Я просто кивнув їй і пішов слідом, залишаючись у тіні, мовчазний спостерігач, готовий бути поруч навіть без слів.

Вдома я відкрив блокнот і писав без упину: описував її погляди, усмішки, слова, моменти тиші. Кожен рядок був свідченням мого мовчазного кохання, болючого і ніжного одночасно. Я знав, що цей маленький контакт змінив все: я більше не просто спостерігач — я став частиною її світу, хоч і невидимою.

Моя любов залишалася мовчазною, але тепер вона відчувалася у кожному русі, у кожному подиху, у кожному рядку, який я писав у темряві. І я знав, що готовий чекати, готовий любити, навіть якщо вона ще не здогадується про моє існування у її житті.

Наступного ранку я прокинувся з відчуттям невидимого тяжіння, що не давало мені спокою. Моє мовчазне кохання вже не могло залишатися лише спостереженням і короткими розмовами. Я вирішив залишити для неї маленький подарунок, щось, що буде знаком моєї присутності, але ще не розкриватиме всього.

Я вибрав просту річ — ручку з тонким гравіюванням. Нічого пафосного, але достатньо особистого, щоб вона відчула увагу і тепло. Написав на невеликому листку:

 «Для тих митей, коли слова — це весь світ. Ти надихаєш.»

Роблячи це, я відчував трепет, адже залишити річ поруч із нею означало наблизитися ще більше, але все одно лишитися у тіні. Коли вона прийшла у кав’ярню, я тихо поставив подарунок на її стіл. Моє серце калатало шалено, а руки тремтіли від хвилювання.

Вона підняла очі і побачила подарунок. Її здивування змінювалося на м’яку усмішку, очі заграли цікавістю. Я стояв осторонь, спостерігаючи, як вона бере ручку, перевіряє напис, а потім тихо посміхається. У цей момент моє серце наповнилося радістю і водночас легким болем — я був поруч, але ще не міг сказати все, що відчував.

Після того моменту я залишився спостерігати за нею здалеку. Вона писала, заглиблена у свої думки, але я знав, що мій подарунок став маленькою ниткою між нашими світами. Моя любов була все ще мовчазною, але її присутність ставала реальною, відчутною, як дотик.

Вдома я відкрив блокнот і писав до пізньої ночі. Кожен рядок був сповнений трепету, надії і болю водночас. Я описував її рухи, погляди, усмішки і моменти, коли я відчував, що наші світи на секунду перетинаються. Кожен рядок був спробою зберегти цей момент, бо я знав: моє мовчазне кохання стає сильнішим з кожним днем, і я готовий чекати, поки вона зрозуміє його самостійно.

Того вечора я ліг спати з думкою, що маленький жест зробив наш зв’язок ближчим. Я залишався в тіні, але тепер вона знала, що я існую поруч. І хоча вона ще не знала про мої справжні почуття, я був поруч, і цього вистачало, щоб серце калатало і не могло заспокоїтися.