Розділ 13

Дні тягнулися довго, але тепер кожен день мав сенс, бо я знав, що можу побачити її. Маленькі випадковості ставали нагодами для мене спостерігати, бути поруч, хоча вона ще не знала, що я існую у її світі так близько.

Я бачив її у кав’ярнях, у книжкових магазинах, іноді просто на вулиці, проходячи повз мене. Кожна її поява викликала трепет, змішаний із болем: я хотів підійти, говорити, доторкнутися, але страх залишав мене осторонь. Моє мовчазне кохання стало невидимою силою, що керувала моїм життям.

Одного вечора я випадково зустрів її у маленькому парку. Вона сиділа на лавці з ноутбуком, погляд занурений у текст, і навіть легкий вітерець, що грав її волоссям, здавався мені магією. Я підійшов ближче, серце калатало шалено, але я залишився осторонь, мовчазний спостерігач.

Вона підняла очі на мене. Її погляд був лагідним, уважним, і я відчув, що кожна мить нашої близькості залишає невидимий слід у моїй душі. Я хотів сказати щось, але не наважився. Я просто сидів, тримаючи дистанцію, ловив її кожен рух, кожну дрібницю, що робила її такою живою і близькою одночасно.

Я дістав блокнот і писав у ньому, намагаючись вилити все, що відчуваю: любов, трепет, біль, надію. Кожен рядок був мов крик душі, кожне слово — спроба доторкнутися до неї, навіть якщо вона цього ніколи не прочитає.

Вона закрила ноутбук, підвелася і тихо пройшла повз мене. Ми зустріли погляди на долю секунди, і в цих кількох миттєвостях я відчув усе: що моє серце належить їй, що моє мовчазне кохання вже не можна стримати, що воно росте, навіть якщо вона ще цього не знає.

Того вечора вдома я довго сидів у темряві, блокнот на колінах, пишучи рядки, які ніколи не надішлю. Я знав: моє мовчазне кохання сильніше за страх, сильніше за сумнів, і воно залишиться зі мною, поки я живу, поки вона існує у моєму світі.

Наступного дня я прокинувся з відчуттям, що настав час зробити щось більше. Моє мовчазне кохання вже не могло залишатися лише спостереженням. Але я все ще боявся прямого зізнання. Тому вирішив залишити маленький знак, щось, що буде між нами, але не відкриватиме усю глибину почуттів.

Вона працювала у кав’ярні неподалік університету. Я зайшов туди раніше, ніж зазвичай, взяв шматок листівки і написав кілька слів:

 «Твої тексти надихають. Ти робиш цей світ трохи кращим.»

Невеликий подарунок — проста листівка на столі поруч із її ноутбуком. Моя рука тримала її довго, перш ніж я наважився залишити на столі, бо серце калатало так, що, здавалося, всі відчують мої тривоги.

Я спостерігав, як вона підходила, і в момент, коли її погляд впав на листівку, я відчув неймовірний трепет. Її очі розширилися, усмішка з’явилася мимовільно. Моя душа співала, бо я бачив, як маленька дія вплинула на її світ.

Вона підняла листівку, переглянула, кивнула й тихо посміхнулася, і це був сигнал для мене — знак, що я на правильному шляху, хоч і все ще залишаюсь у тіні. Моє мовчазне кохання стало більш відчутним, більш живим.

Після того вечора я повернувся додому і знову взявся писати у блокнот. Кожен рядок був сповнений надії і страху водночас. Я писав про те, як хочу бути поруч, як боюся втратити момент, як ця маленька взаємодія зробила мій світ яскравішим.

Моя любов залишалася тихою, обережною, але вона отримала перший дотик реальності. І я знав, що наступні кроки будуть складнішими, бо мовчазне кохання вже не могло залишатися лише спостереженням.

Того вечора я ліг спати, відчуваючи, що маленька сміливість зробила мій світ більш живим. І навіть якщо вона ще не знала про мої справжні почуття, я був поруч у її реальному житті.