Розділ 12

Того ранку я прокинувся із дивним відчуттям. Мовчазна присутність Олени у моєму житті ставала дедалі відчутнішою, наче вона могла з’явитися у будь-який момент. І цей день не став винятком.

Я ішов центром міста, вулиці були наповнені ранковою метушнею, люди поспішали, а я дивився на світ через призму її образу. І раптом вона з’явилася. Там, на перехресті, у звичайному пальті, з книжкою в руках. Моя душа здригнулася. Я зупинився, бо хотів не дихати, щоб не розтоптати цю миттєвість.

Вона помітила мене лише здалеку. Її погляд миттєво зустрівся з моїм, і час ніби завмер. Серце калатало так, що я думав, його почують усі навколо. Кожна дрібниця — кроки, шелест сторінок, легкий вітер у волоссі — ставала мов музика для моєї душі.

Я хотів підійти, заговорити, сказати хоч щось. Але страх паралізував мене. Моя любов залишалася мовчазною, навіть коли реальність так близька. Я залишався осторонь, спостерігаючи за нею, ловив кожен її рух, кожен жест, кожну непомітну посмішку.

Вона пройшла кілька кроків і сіла на лавку у парку, розгорнула книгу. Я підійшов ближче, не бажаючи втрачати жодної миті, і сів на сусідню лавку. Між нами була лише тиха відстань, але ця відстань була солодкою, наче сама природа дозволяла нам бути разом, хоч і ненадовго.

Я дістав блокнот і почав писати: кожне слово було спробою вловити її сутність, кожен рядок — спроба доторкнутися до неї, навіть якщо лише духовно. Я ловив себе на думці, що готовий чекати вічність заради цього моменту.

Вона підняла очі на мене, і наші погляди зустрілися. Цього разу я відчув, що щось змінилося. Її усмішка була більш відкрита, тепліша, ніж раніше. Це був знак, який наповнив мене надією. Але я знав, що не можна робити поспішних кроків. Моє кохання залишалося тихим, мовчазним, але набирало сили, готове прорватися у світло, коли настане правильний момент.

Коли вона пішла, я залишився на лавці, пишучи у блокнот усе, що відчував: кожну емоцію, кожну тривогу, кожен трепет серця. Я знав, що ця близькість — дар, який не можна зруйнувати. І хоч вона ще не знала про мої почуття, моє серце належало тільки їй.

Цей день став новим поворотом у моїй історії: мовчазне кохання, яке жило у тіні, набрало реального дотику. Я був поруч, і це було вже більше, ніж просто спостереження.

Наступного дня я прокинувся з відчуттям невидимого тяжіння, яке тягло мене до неї. Я знав, що не можу залишатися осторонь, що цей мовчазний світ спостереження має перетворитися на щось більш реальне, хоч я й боявся.

Вона планувала відвідати маленьку виставку нових книг у місцевій бібліотеці. Я вирішив піти туди першим, щоб зайняти місце, яке дозволило б мені бути поруч, але не вторгатися. Кожен крок до бібліотеки здавався подвигом. Серце калатало, думки плуталися, а руки тремтіли.

Вона була там, у своїй звичній манері — ноутбук відкритий, записи на сторінках, погляд занурений у тексти. Я підійшов ближче і, нарешті, набрався сміливості, щоб заговорити:

— Привіт… — голос видався мені чужим і водночас відчайдушно щирим. — Я хотів подякувати тобі за те, що твої тексти надихають.

Вона підняла голову, здивовано подивилася на мене і посміхнулася. Ця посмішка була теплою, лагідною, і я відчув, як у грудях з’являється легкість, ніби я вперше дихаю після довгої зими.

— Дякую, — сказала вона ніжно. — Це дуже приємно чути.

Ми розмовляли кілька хвилин, обговорюючи книги і літературу, і я ловив кожне її слово, кожен рух, кожен погляд. Вона навіть не підозрювала, що для мене це більше, ніж просто розмова — це мить, яка змінює все.

Я залишився поруч, але ще стримано, не дозволяючи собі показати справжню глибину почуттів. Моє кохання залишалося мовчазним, але тепер воно жило у реальному світі, навіть якщо лише тінню.

Після виставки вона пішла, а я залишився стояти, відчуваючи суміш радості і болю. Я знав: цей маленький крок — початок шляху, який може змінити наше життя. Але він був крихким, як тонке скло, і я боявся зруйнувати його одним необережним рухом.

Вдома я дістав блокнот і писав, витираючи сльози і тримаючи серце у долонях. Я знав, що цей день був вирішальним: моя любов вже не просто спостереження, вона отримала контакт, хоч і обережний, і я готовий чекати далі, готовий бути поруч, навіть якщо мовчки.