Розділ 11

Наступні дні після того літературного вечора здавалися мені нескінченними. Я прокидався з відчуттям, що весь світ обертається навколо її образу. Кожна дрібниця — запах кави, шум міста, шелест листя — нагадувала про неї.

Я вирішив піти на ще один захід, де вона мала бути присутньою. Цього разу я був рішучіший, але серце все ще калатало шалено. Кожен крок до неї був боротьбою між страхом і бажанням.

Коли я увійшов, вона вже сиділа за столом із блокнотом, поглядом занурена у слова. Я сів неподалік, уважно спостерігаючи. І тоді вона підняла очі на мене, і я зрозумів: цей погляд триватиме в моїй пам’яті назавжди.

Я зібрав усю сміливість і підійшов ближче. Цього разу не просто залишати рядки — я хотів сказати щось коротке, просте. Серце калатало, руки тремтіли, але я промовив тихо:

— Я… просто хотів, щоб ти знала… твої слова надихають.

Вона посміхнулася, ніжно, лагідно, і це був момент, який я чекал цілий рік. Моя любов залишалася мовчазною, але тепер вона отримала маленький промінь контакту з реальним світом.

Я повернувся на своє місце і писав у блокноті, не зводячи очей із неї: рядки були сповнені трепету, болю і надії. Кожне слово оживало від того, що я нарешті був ближче до неї, хоч і на відстані кількох кроків.

Відчуття було одночасно солодким і гірким. Бо я знав, що можу наблизитися ще більше, але страх втратити магію моменту тримав мене осторонь. Моє кохання залишалося тихим, але тепер воно мало реальний дотик — хоч і маленький, але справжній.

Вдома я ліг у темряві, тримаючи блокнот на колінах. Весь день прокручував у голові її погляд, її усмішку, її рухи. І навіть якщо вона ще не знала, що я існую, моє серце належало тільки їй.

Весь наступний тиждень я жив у напрузі. Кожен день починався і закінчувався думками про неї. Я спостерігав за її новими публікаціями, коментарями, обережно реагував, не видаючи себе, але кожна її усмішка в коментарях була для мене як промінь сонця у темряві. Я відчував, що живу двома життями: одним — буденним, звичним, і другим — поруч із нею, хоч вона ще не знала про моє існування.

Увечері я вирішив знову відвідати кафе, де вона часто писала. Серце калатало, коли я проходив крізь двері. Вона вже була там, з ноутбуком, глибоко занурена у текст. Я сів так, щоб бачити її, але не заважати. Мене охоплювала дивна суміш радості і болю: я був поруч, але відчував безмежну відстань.

Я витягнув блокнот і почав писати. Кожне слово було спробою доторкнутися до її душі, навіть якщо вона ніколи не прочитає цих рядків. Я описував рухи її рук, нахил голови, погляд, який ненавмисно торкався повітря навколо мене. Писав про те, як її присутність робить мене живим і водночас роздирає серце.

Вона підняла очі, і ми зустріли погляди. Моє серце застигло. У її очах я бачив цікавість і спокій, але не підозру. Моя любов залишалася невидимою, але я відчував силу кожної миті поруч із нею. Кожен рух, кожна дрібниця — як окремий всесвіт, у якому я існував лише для неї.

Я знав, що не можу підійти прямо. Страх зруйнувати цей тонкий баланс між нашими світами тримав мене осторонь. Але цього вечора сталося щось нове: вона подивилася на мене, посміхнулася і кивнула. Маленький жест, який означав для мене більше, ніж будь-які слова.

Коли вона вийшла, я залишився один із блокнотом на колінах. Я писав і писав, виплескуючи усе, що відчував: любов, біль, трепет, відчай. Рядки ставали довшими, глибшими, більш щирими. Я відчував, що кохання росте, мов живий організм, наповнює мене до краю.

Тієї ночі я не міг заснути. Я повторював у думках її образи, її погляди, її посмішку. І зрозумів, що готовий чекати, готовий мовчати, готовий любити навіть у тиші, бо ця любов — справжня, віддана і незмінна.

Моя надія і біль перепліталися в кожному слові, що я писав, і я знав: навіть якщо вона ніколи не дізнається про мене, я ніколи не перестану любити її мовчки.