Розділ 10

Цього разу я не міг залишатися осторонь. Серце калатало шалено, коли я дізнався, що вона відвідає невеликий літературний клуб у центрі міста. Я знав, що сьогодні не можна зупинятися. Після довгих годин сумнівів я вирішив підійти.

Коли я увійшов у приміщення, вона вже була там. Трохи нахилена над столом, зошит у руках, олівець між пальців. Її присутність була магічною. Люди навколо її майже не помічали, але я відчував, що весь світ зупинився на ній.

Я підійшов обережно, тримаючи зошит у руках. Серце стукало так, що я боявся, що воно видасть мене перш ніж я встиг промовити хоча б слово. Коли вона підняла голову і зустріла мій погляд, я відчув, що земля під ногами зникла.

— Вибачте, — сказав я тихо, голос тремтів, — я не хочу заважати… Може, я можу залишити коментар до вашої книги тут?

Вона підняла брову, подивилася на мене уважно, і усміхнулася. Ця усмішка була для мене більш важлива, ніж будь-які слова.

— Звичайно, — відповіла вона ніжно. — Будь ласка.

Я залишив свій зошит на столі перед нею. На сторінці був короткий текст, який я хотів би прочитати їй вголос, але голос мовчав:

«Я бачу тебе. І навіть якщо ти ще не знаєш про мене, я тут. Я твоє мовчазне кохання, твоє світло, твоє натхнення.»

Вона прочитала рядки, а потім подивилася на мене здивовано, але лагідно. Миттєво я відчув, що зробив крок, який змінив все — хоч і тихо, без слів, без пафосу.

Після цього я залишився поруч, спостерігаючи, як вона спілкується з іншими, і відчував, що можу бути ближче, ніж будь-коли. Серце було наповнене надією і болем одночасно. Я знав, що ще не розкрився повністю, що ще багато невідомості попереду.

Того вечора, коли я повернувся додому, я дістав блокнот. Сидів у темряві, записував усе, що відчував: трепет, страх, надію, біль. І знав, що цей маленький крок — початок чогось більшого, чогось, що змінить моє життя.

Моя любов залишалася мовчазною, але вже не була лише спостереженням. Вона починала оживати у реальному світі, хоч і дуже обережно, як перші промені сонця після довгої ночі.

І хоча я не знав, що буде далі, я зрозумів одне: я готовий чекати, готовий мовчати, готовий любити навіть у тиші. Бо справжнє кохання живе у серці, а не у словах.