Розділ 8

Того ранку я прокинувся із відчуттям, що сьогодні буде важливий день. Моє серце калатало швидше, ніж зазвичай, а думки, як ріка, неслись, не даючи спокою. Я знав, що вона буде у місті — у книгарні, у кафе, серед тих, хто любить читати так само, як і вона. Я не міг залишитися вдома.

Я прийшов до маленького кафе біля площі, де вона часто зупинялась, коли хотіла працювати над новим текстом. Серце зупинялося при кожному кроці. І коли я увійшов, вона вже сиділа за столиком біля вікна, з ноутбуком і чашкою кави, яку вона ніжно тримала в руках.

Я замовив каву і сів неподалік, на відстані, де міг бачити її, але не заважати. Вона працювала, писала щось швидко, іноді нахиляючись, щоб перевірити щось на екрані, іноді усміхалася сама собі, і це змушувало мене відчувати неймовірну ніжність і водночас біль.

Я хотів підійти. Я хотів сказати щось просте, неважливе, щось, що дозволило б мені залишитися поруч. Але страх і невпевненість тримали мене осторонь. Я залишився спостерігати, кожен її жест був мов музика. Кожне рухання пальців, кожен погляд — як ніжний дотик до моєї душі.

Я витягнув блокнот і почав писати. Писав усе, що відчував: як світло падає на її обличчя, як вона глибоко занурена у текст, як губи ледве ворушаться, коли читає щось для себе. Мої рядки були сповнені болю і ніжності одночасно. Бо я знав: можу любити її лише так — тихо, мовчки, спостерігаючи.

Раптом вона підняла голову. Її погляд зустрів мій, і я відчув, як серце застигло на мить. Мить тривала вічність. Її очі — ті самі, що я бачив у книгах, у коментарях, у своїй уяві — дивилися на мене, і я хотів крикнути, зізнатися, але рот мовчав.

Вона посміхнулася ледве помітно і повернулася до свого ноутбука. Я залишився сидіти, відчуваючи, як усередині щось розірвалося і водночас заповнилося світлом. Я був близько, але все ще чужий. Близькість була болючою, але неможливо солодкою.

Я писав після того вечора ще більше. Рядки ставали все довшими, думки глибшими. Я ловив себе на тому, що навіть запах кави, який вона залишила у повітрі, стає частиною моїх текстів. Моя любов зростала, але не мала імені, не мала адресата.

Увечері я повернувся додому. Кімната була темною, лише лампа освітлювала блокнот і ноутбук. Я перечитував свої рядки: кожне слово — спроба доторкнутися до неї, кожен абзац — крик моєї душі. І навіть якщо вона ніколи не дізнається, навіть якщо ми ніколи не говоримо одне з одним, я відчував, що ці рядки роблять мене живим.

Я відчував, що моє кохання стало частиною мене. Іноді воно боліло так сильно, що я хотів плакати, іноді дарувало силу жити далі, спостерігати, писати, любити тихо. Я знав, що не можу цього змінити. Я знав, що її присутність у моєму житті — це дар, хоч і не до кінця реальний.

Того вечора, перед тим як заснути, я прошепотів сам собі:

«Моя музо, я завжди поруч. І навіть якщо ти не знаєш, навіть якщо ніколи не дізнаєшся, я люблю тебе мовчки, назавжди.»

І з цим шепотом я заснув, відчуваючи тепло її присутності у своїх думках, і холод відстані у серці.