Розділ 7

Цей день почався як звичайний. Я прокинувся, відчуваючи важкість у грудях — неначе нічого у світі не могло заповнити порожнечу, що залишилася після її образу у моїй уяві. Сонце світило крізь штори, а я все одно відчував лише тінь її присутності.

Я вирішив зайти до книгарні, де востаннє бачив її. Не знаю, чому саме туди, але всередині мене щось шепотіло: «Можливо, сьогодні вона буде тут.» Серце калатало, а руки тремтіли, коли я відчиняв двері. Запах свіжих сторінок і кави охопив мене. І тоді я її побачив.

Вона стояла біля полиці з новими книгами. Схожа на людину з моїх снів, на героя моїх рядків. Темне волосся спадало на плечі, її пальці обережно торкалися обкладинок. Я хотів крикнути її ім’я, підійти, сказати хоч щось. Але страх паралізував мене. Я залишився осторонь, як тінь.

Вона не помітила мене. І саме це робило момент ще більш нестерпним і водночас солодким. Я міг спостерігати за нею без перешкод, бачити найдрібніші рухи, уловлювати всі емоції, які вона не показувала. І серце моє стискалося, бо знало: я тут, вона тут, а ми все ще чужі.

Я помітив, як вона нахилилася над книгою, посміхнулася, а потім відступила назад, наче читаючи щось у повітрі. Я знав, що її посмішка — не для мене, але вона змусила мене відчути себе живим, навіть якщо лише на мить.

Я підійшов ближче, ледве дихаючи, і побачив, що вона звернула увагу на мене. Лише на секунду наші очі зустрілися. Моє серце вирвалося назовні, і я відчув, що міг би зробити крок, але розум сказав «ні». Не зараз. Не можна. Моя любов ще не готова ризикувати.

Вона повернулася до полиці, а я залишився стояти, мовчки спостерігаючи. Кожен її рух був мов музика, кожен жест — картина. Я відчував, що зможу дивитися на неї вічно, навіть якщо це буде лише тиша і відстань між нами.

Потім вона підійшла до каси, купила кілька книг і вийшла з магазину. Я залишився стояти, відчуваючи холод порожнечі. Вдома я дістав блокнот і записав усе, що бачив: кожну деталь, кожен жест, кожну посмішку. Це були рядки, які ніколи не будуть прочитані, але вони жили у моєму серці.

Я зрозумів: моє кохання стає сильнішим із кожною зустріччю. Але воно також стає болючішим, бо я не можу відкрити його, не можу назвати її ім’я, не можу сказати, що все моє життя належить цьому мовчанню.

Іноді я ловив себе на думці: може, колись вона дізнається, що існує хтось, хто спостерігає, хто любить, хто живе її рядками, її словами, її світлом. Але цього дня я знав тільки одне — навіть якщо ця любов залишиться мовчазною, вона робить мене живим.

Я пішов додому під дощем, який раптом почався. Краплі падали на моє обличчя, і я відчував, як кожна крапля немов стискає серце, наповнює його болем і ніжністю одночасно. І я зрозумів, що готовий чекати, готовий мовчати, готовий любити навіть у тиші, навіть у відстані, бо це кохання сильніше за будь-які слова.