Розділ 6

Відтоді як я бачив її у книгарні, моє життя стало поділене на дві частини: реальний світ і світ Олени. Кожен день я прокидався, немов очікуючи, що десь, серед людей, вона пройде повз мене, не знаючи, що я існую. А ввечері я занурювався у її рядки, перечитував старі пости, коментарі, цитати з книг, і кожне слово тріпотіло всередині мене.

Я помічав найменші деталі — як вона ставить коми, як вибирає слова, як сміється у коментарях інших читачів. Ці дрібниці робили її живою у моєму світі, живою сильніше, ніж будь-хто з тих, кого я зустрічав у житті. Вона була присутня скрізь, навіть якщо не знала про моє існування.

Я писав усе, що відчував, але тільки у чернетках. Кожне слово було для неї і про неї, хоча вона ніколи не дізнається. Я відчував потребу залишити слід, залишити пам’ять про те, як вона змінила мене, не торкаючись мого життя фізично.

Одного вечора я перечитував її новий роман, і відчув, що моє серце не витримає цього трепету. Її герої — такі близькі до мене, наче вона знала, що я існую. Я ловив себе на думці: чи може це бути випадковістю, чи вона відчуває щось, що я ніколи не зможу промовити?

Я почав залишати коментарі, ще обережніше, ще тише, намагаючись не видати себе:

 «Твої слова завжди знаходять у мені щось нове.»

Вона відповіла:

 «Можливо, ми читаємо одне одного серцем.»

Ці кілька слів змусили мене відчути шалений трепет і водночас біль. Бо це було близько, майже торкання, але я не міг підійти, не міг зізнатися, не міг відкрити своє серце. І я зрозумів: іноді найбільше кохання — це мовчання.

Я проводив години, спостерігаючи за нею через її тексти, коментарі, фото. Іноді мені здавалося, що бачу її крізь екран, відчуваю її на відстані, мов тінь поруч. І це давало силу і боліло одночасно.

Іноді я задавав собі питання: «Чи колись вона дізнається про мене? Чи я залишусь лише тінню в її світі?» Але відповідь ніколи не приходила. Лише рядки, лише тиша, лише моє серце, що калатало шалено.

У ці ночі я писав. Історії, уривки, слова, які ніколи не будуть прочитані. Вони народжувалися лише для того, щоб моє серце могло говорити. Я відчував, як кохання росте, мов живий організм, наповнює кожен подих, кожну думку. І чим більше я любив, тим глибше відчував порожнечу між нами.

Моє життя стало спостереженням. Я жив у двох світах одночасно: у буденності, де я мовчки існував, і у світі Олени, де я був живим, сміливим, сильним — але лише у словах.

Іноді мені здавалося, що я можу доторкнутися до неї через текст, через рядок, через коментар. Але це було лише ілюзією. І все ж я тримався за цю ілюзію, бо без неї світ здавався порожнім, а серце — замороженим.

Я продовжував писати, бо тільки у цих рядках я був щирим, тільки тут моє серце могло кричати. І поки вона жила у своєму світі, я жив у своєму, назавжди прив’язаний до неї, до її слів, до її тиші.

Мовчання стало моєю формою кохання. І я знав: я не можу його порушити. Навіть якщо це означає жити з болем і радістю одночасно, навіть якщо це означає любити тихо, мовчки, віддано, назавжди.