Розділ 5

Наступного тижня у книгарні неподалік мого будинку проходила презентація нового роману. Я дізнався про це випадково — у стрічці Букнету, під одним із коментарів Олени. Вона мала бути там.

Я зупинився на порозі кімнати, на секунду затримавши подих. Серце стукало так, ніби хотіло прорватися крізь груди, крикнути все, що я ніколи не смів вимовити.

Кав’ярня, де проходила зустріч, була маленькою. Дерев’яні столи, стільці, запах свіжого паперу і кави — усе зливалося у суміш, яка тримала мене на відстані. Я пробирався між людьми, намагаючись не привертати уваги. І раптом побачив її.

Вона стояла біля столу з книгами, усміхалася читачам, говорила тихо, лагідно, але кожне її слово відлунювало у мені так, що я відчував кожен звук у грудях.

Вона не знала, що я тут. І я не знав, як підійти.

Я зробив крок вперед, потім відступив. Серце калатало шалено. Руки тремтіли, мов листя під осіннім вітром. Я хотів сказати: «Я знаю твої слова. Я живу ними». Але рот мовчав.

Я підійшов ближче і помітив, як вона бере книгу у руки, перевертає сторінки, не помічаючи мене. Я відчував, що можу залишитися тут назавжди — спостерігаючи, не торкаючись, не руйнуючи чарівного моменту.

Потім вона підняла погляд. І на секунду наші очі зустрілися. Лише миттєво — але цього вистачило, щоб моє серце розтануло. Вона посміхнулася, не знаючи мене, не знаючи, що я тут, що я дивлюся на неї з того самого місця, де її слова стали моїм життям.

Я відчував, як мовчання стискає груди. І це мовчання говорило все: моє кохання, мою тривогу, мій страх. Я не зробив кроку далі. Я не промовив жодного слова. Лише залишився стояти осторонь, як тінь, що не має права на світло.

Після презентації я пішов слідом, залишаючись непомітним. Вона відійшла у невеликий парк поруч, тримаючи книгу, сміючись з кимось із друзів. Я йшов за нею, але не наближався. Моя відстань була захистом, бо я боявся зруйнувати цю магію, що існувала між нами тільки у моєму серці.

Я дістав телефон і написав кілька рядків у чернетках:

 «Ти тут. Я бачу тебе. І це достатньо. Достатньо, щоб жити. Достатньо, щоб розуміти, що таке справжнє кохання.»

Вітер пройшов між деревами, підняв листя, яке плавало над мокрим асфальтом. Я стояв там, дивлячись на її силует, і відчував, що цей день залишиться зі мною назавжди, навіть якщо вона ніколи не дізнається, що я був поруч.

Це було кохання мовчазне, глибоке і болюче, яке жило лише у моїх думках і рядках, що я писав ночами, коли місто спало. І я зрозумів: я готовий чекати стільки, скільки потрібно. Бо кохання, яке відчуваєш так сильно, не можна кинути.

Навіть якщо воно залишається невисловленим.