Розділ 4

Вечори стали моєю єдиною константою. Коли вулиці занурювалися у темряву, а місто тихо дихало під дощем, я відкривав ноутбук і занурювався у світ Олени. Її пости, коментарі, фотографії — все це було частиною моєї ритуальної тиші. Я відчував, що знаю її, хоча насправді знав лише фрагменти. І водночас ця невідомість робила її ще ближчою.

Я слідкував за її профілем майже щодня. Кожна нова публікація змушувала моє серце калатати швидше. Я читав її слова по кілька разів, помічав дрібні деталі: як вона ставила коми, як обирала слова, як її сміх чи сум пробивалися крізь рядки. Іноді мені здавалось, що ці рядки написані спеціально для мене, хоча я знав, що це неможливо.

Вона писала про прості речі: прогулянки містом, дощові вечори, книги, які змінили її життя. Але для мене навіть найзвичайніші сцени ставали особливими. Коли вона описувала, як йшла вулицею і випадково зачепила пальцями книжкову полицю у крамниці, я відчував, ніби тримав її руку. Коли вона ділилася думками про новий роман, мені здавалося, що я знаю її думки краще, ніж будь-хто інший.

Я почав залишати коментарі під її публікаціями, обережно, ненав’язливо. Одного разу написав:

 «Ти завжди знаєш, як зупинити час у словах.»

Відчув легке хвилювання, коли побачив, що вона відповіла:

 «Можливо, хтось читає між рядків?»

Моя душа здригнулася. Чи це був натяк? Чи просто випадковість? Я не відповів, бо боявся зруйнувати чарівність моменту. Залишився спостерігати здалеку, як тихо її світ вливається у мій.

Кожен день я ставав частиною її життя через ці маленькі фрагменти. Я вчився читати її емоції між рядків. Коли вона не публікувала нічого кілька днів, я хвилювався. Відчував порожнечу у своїй кімнаті, якби її відсутність відлунювала в усіх куточках мого життя. Іноді прокручував старі фото, старі коментарі, ловив себе на думці, що навіть найменший жест, який вона зробила місяць тому, здатний змусити моє серце тремтіти.

Я почав писати нові історії, натхненний нею. У кожному персонажі була частинка Олени — її ніжність, її щирість, її посмішка, яку я бачив крізь монітор. Я старався, щоб ці рядки звучали так, ніби вона сама могла їх читати і відчувати. Іноді здавалось, що вона десь поруч, що може помітити мене серед тисяч інших, що читають її книги.

Але я знав, що це неможливо. Я не міг підійти. Я не міг сказати їй правду. Моя любов до неї росла всередині, мов пожежа, яку не можна загасити. І що більше я писав, що більше спостерігав, що більше залишався осторонь, то сильнішим ставало це мовчазне, невидиме почуття.

Одного разу я натрапив на її нову публікацію. Вона була коротка, але прониклива:

 «Іноді мовчання говорить більше, ніж слова, але хто його почує?»

Моє серце стислося. Я зрозумів, що це про мене. Про нас. Хоча вона не знала мого імені, не знала, що я тут, що читаю її, що живу цим. Я залишився сидіти, дивлячись на екран, і не зміг нічого написати. Лише відчував кожен удар серця, кожен подих, кожен шелест сторінок, які вона торкалася в уяві моїй.

Того вечора я заснув за комп’ютером, а під подушкою залишилися серветки з уривками текстів. Тексти, які ніколи не будуть прочитані. Тексти, які народжувалися лише для того, щоб моє серце говорило, хоча я сам не наважувався промовити ані слова.

Моє життя стало двояким: дійсність, яку я бачив за вікном, і її світ, який жив у рядках, на екрані. Іноді я питав себе: чи вистачить мені сил продовжувати жити між цими двома світами, не зруйнувавши магії, що існує тільки у моєму серці?

Я знав тільки одне: кохання, яке я відчував, не можна було виміряти словами, не можна було показати жестами. Воно жило лише у моєму мовчанні. І чим сильніше я любив, тим глибше відчував порожнечу між нами.