Розділ 3

Вдома я сів за стіл, куди ледве вистачало світла настільної лампи. Кімната була тиха, лише годинник тихо відмірював хвилини. Я дістав з кишені серветку, на якій написав кілька рядків у кав’ярні, і поклав її поруч із ноутбуком. Серце ще билося швидко, а думки кружляли, як ураган, не дозволяючи спокою.

Я відкрив документ і подивився на порожній екран. Пальці довго не могли знайти клавіші, мовби боялися зруйнувати щось тонке, щось незриме, що ще трималося на ниточці в повітрі. Але потім слова почали виходити самі — тихо, обережно, мов шепіт:

«Вона сиділа біля вікна, читала і не знала, що хтось спостерігає. І цей хтось бачив не лише обкладинку книги, не лише обличчя. Він бачив її душу. І тиша навколо була сильнішою за будь-які слова…»

Я писав і не помічав часу. Весь світ звужувався до маленької кімнати, до лампи, до її образу, який жив у кожному натисненому символі. Я не знав, чи вона колись прочитає це, чи зрозуміє, що кожна фраза — це крик мого серця.

Але вже тоді я відчував, що це має статися.

Що ці рядки повинні жити.

Я написав цілу сторінку про тієї миті у кав’ярні: про дощ, про запах кориці, про те, як її пальці торкалися сторінок книги, як вона злегка посміхнулася, навіть не підозрюючи, що хтось поряд бачить її по-іншому. Потім додав, як серце б’ється швидше, ніж очікуєш, і як неможливо промовчати, коли бачиш, що твоє життя змінилося за одну мить.

Втомлений, я відкинувся на спинку стільця. Відчував, що написав щось більше, ніж просто історію. Це було мовби визнання, але заховане між рядками. Щоранку я перечитував текст і додавав нові деталі: краплі дощу, шум міста, запах її волосся уявний, тихий погляд через вікно.

Наступного дня я залишив коментар під своєю попередньою роботою:

> «Іноді слова здатні сказати те, що ми не наважуємося промовити вголос. Є хтось, хто читає нас між рядків…»

Я не очікував відповіді. І вона прийшла.

Коментар був коротким, лаконічним:

 «Цікаво, про кого ти так пишеш?»

Вона. Моя муза. Я відчув у цьому одному рядку стільки життя, скільки не вмістилося б у тисячу фраз. Але я мовчав. Не відповів.

Тоді я зрозумів, що це лише початок. Моя історія про неї, моя любов, яку я нікому не відкрию — і яка вже почала жити власним життям, у мережі, серед чужих очей.

Я ще не знав, що вона продовжить залишатися лише образом у моєму житті. Що навіть коли слова з’єднають нас на деякий час, вона ніколи не дізнається, що саме я — той, хто пише про неї, тихо, між рядками.

Я знову відкрив документ і продовжив писати, відчуваючи кожен подих, кожну тремтливу мить. Дощ за вікном здавався теплішим. Може, лише для мене. Може, для нас обох, хоч вона ще не знала цього.