Розділ 2

Дощ ішов цілий день — дрібний, мовби несміливий, як ті думки, що ми боїмося озвучити. Я сидів у кав’ярні біля вокзалу, чекав на поїзд і гортав стрічку новин. Кав’ярня була стара, з темними стінами і запахом кориці. Музика ледь чутно грала, змішуючись із дзвоном чашок і приглушеним сміхом людей.

Я підняв очі, щоб перевести подих. І побачив її.

Спершу — просто жіночу постать біля вікна. Темне волосся, пальто кольору какао, книга в руках. Вона щось читала, трохи нахиливши голову. Нічого особливого. Та коли вона підняла погляд — серце в мені зупинилося.

Це були ті самі очі.

Я впізнав їх навіть крізь відстань, крізь шум, крізь роки самоти перед монітором.

Олена.

Вона сиділа зовсім поруч, за кілька столиків. Усе було надто реально. Її пальці, які обережно торкалися сторінок. Її усмішка — легка, коли офіціант приніс каву. Її рухи, в яких було щось від тиші її текстів.

Я відчув, як долоні зволожніли. Як серце билося швидше, ніж дозволяє спокій.

Хотів підійти. Хотів сказати:

 «Я знаю твої слова. Вони живуть у мені.»

Але залишився сидіти.

Між нами була тиша — така ж, як у її книгах. І мені здалося, що навіть якщо я скажу щось — ця тиша розіб’ється, і я більше ніколи не почую її голос у собі.

Вона виглядала трохи втомленою, але щасливою. Тією, хто знає своє місце у світі, навіть якщо цей світ іноді її ранить. І я зрозумів, що мені вистачає просто дивитися.

Поки вона читала, я писав у телефоні. Не для когось, не для книги — для себе.

 «Я бачу тебе вперше, але ніби знаю все життя. І якщо ти коли-небудь відчуєш, що хтось поруч мовчить, це — я. Мовчу, щоб не злякати світ, у якому ти дихаєш.»

Вона підняла очі, і на мить наші погляди перетнулися.

Лише секунду.

Але цієї секунди вистачило, щоб я відчув — я живу.

І все ж — не підійшов.

Коли вона вийшла з кав’ярні, я лишився сидіти, дивлячись на порожній стілець, де ще кілька хвилин тому була вона. І довго не міг поворухнутися.

Потім узяв серветку, написав кілька рядків ручкою, що лежала поруч:

 «Моя музо, я бачив тебе сьогодні. Але, може, краще, щоб ти цього не знала. Бо є кохання, яке сильніше за зустріч.»

Я залишив ту серветку на столі, поруч із рештками охололої кави. І вийшов під дощ.

Вулиці світилися, мов мокрі сторінки. І я подумав:

може, колись вона напише про цей день — не знаючи, що я теж там був.