Розділ 1

Світло монітора тихо пульсувало в темряві кімнати, розливаючи бліде сяйво по клавіатурі, по моїх руках, по стіні, де колись висів годинник, який я давно не заводив. Години втрачали сенс, коли я писав. Час розчинявся, як чорнило у воді. Іноді я навіть не помічав, як ніч переходить у світанок, як за вікном блідне небо, і як поволі тане запах кави, яку я так і не допив.

Того вечора я не шукав нічого особливого. Просто хотів відволіктись, глянув, що новенького у спільноті авторів Букнету. Прокручував стрічку — обкладинки, назви, обіцянки нових історій, більшість яких зникнуть у тіні забуття. І раптом — її ім’я.

Олена.

Нічого надзвичайного, звичайне ім’я, але щось у ньому змусило мене зупинитися. Може, справа була в назві її книги: «Після тебе — нікого». А може — у фото профілю, де очі дивились не в об’єктив, а кудись далі, мовби туди, де світ ще справжній.

Я натиснув. І відтоді — більше не зміг не натискати.

Її перше речення стало для мене пасткою. Просте, без прикрас, але з такою правдою, якої я давно не зустрічав.

 «Ми всі колись говорили з Богом, просто забули, як звучить Його голос у нас самих.»

Я перечитав це кілька разів, і мені здалося, що це не просто фраза з книги — це сповідь. Вона ніби відкривала двері туди, де я давно не був — у власну душу.

Відтоді я заходив щодня. Не лишав коментарів, не натискав «вподобати», просто читав.

Я боявся зіпсувати магію навіть словом.

З часом я почав відчувати, що знаю її. Не як авторку, а як людину. Знаю, коли вона сумує — за паузами між реченнями, за крапками, які іноді ставила не там, де мали бути. Знаю, коли вона щаслива — тоді її слова текли, як річка після грози.

Я почав писати інакше. Тихіше, ніж раніше. Мої герої більше не кричали — вони слухали. І в кожній історії з’являвся хтось схожий на неї. Навіть коли я цього не хотів.

Іноді я ловив себе на тому, що шукаю її коментарі під чужими книгами. Вони були теплі, уважні, щирі. Вона не змагалася з іншими авторами — вона, здається, просто любила людей, які вміють відчувати. І я хотів бути серед них, навіть якщо ніколи не скажу, хто я насправді.

Одного вечора я написав для неї листа. Не відправив, звісно. Просто написав і залишив у чернетках:

> «Олено, я не знаю, чому ваші слова торкаються мене так глибоко. Може, тому що вони справжні. Може, тому, що за ними — серце, яке б’ється в тому ж ритмі, що й моє. Якщо колись ви відчуєте, що хтось читає вас не очима, а душею — це я.»

Я перечитав і видалив. Тиша знову заповнила кімнату.

Минав час. Її книги множились, її читачів ставало більше. Іноді я бачив, як вона дякує комусь у коментарях — лагідно, без зверхності. Я уявляв, як вона посміхається. Іноді мені навіть здавалося, що вона дивиться крізь екран просто на мене.

Але між нами — лише світло монітора.

І ніякий інтернет не здатен скоротити ту відстань, яка лежить між словами й серцем.

Я не шукав зустрічі. Не писав їй, не додавався у друзі. Просто жив у її світі, поки вона навіть не здогадувалася, що хтось поруч тримає її рядки, як молитву.

Тієї зими я почав писати нову книгу. У ній не було імен. Лише чоловік, який щовечора відкривав чужу сторінку і знаходив себе між рядків, що не були адресовані йому. Я назвав її «Моя муза з Букнету».

І, коли дописав перший розділ, мен

і здалося, що я вперше за довгий час дихаю.