Глава 12 Частина 1 "Наша подорож"

31.05.2025.
Максим
Наступив ранок, ми повинні їхати на вокзал, сідати на потяг, але на останніх хвилинах я вирішив написати лист Марії і передати його лікарем. Він приїде на вокзал деякі документи передати, тому я вирішив написати листа.
Лист:
«Привіт. Якщо ти вже читаєш цей лист, значить, мене вже немає в Україні. Я пишу тобі лист подяки за ці всі місяці, проведені з тобою, вони були неймовірні в моєму житті. Дякую. Надіюся, в тебе все буде добре, тобі зроблять операцію, і ти будеш жити своє найщасливіше життя, але вже без мене. Я прийняв рішення, що ми із братом залишимося в Німеччині назавжди. Дякую, що кохала мене. Ти була моєю першою дівчиною, яку я кохав так сильно, як тільки міг, але, як ти колись мені промовила: “Кохаю, але вже не так, як колись”, — тому, беручи приклад із тебе, я кажу тобі це.
Я не знаю, що ще мені написати тут.
Дякую.
Максим, якого ти колись кохала».
Поклавши лист в конверт... Поки я писав ці всі слова, мені було дуже сильно боляче. Я не знаю, як це пояснити, але ніби всі мої вени хтось просто бере і до купи їх звів, а потім як потягнув! І всередині в мені, там біля серця, було дуже боляче, але я вирішив, що я все правильно зробив і правильно написав. Ми ще юні, ми ще багато чого не знаємо, як правильно жити в цьому житті, але життя одне, і більше його не буде, і все треба в цьому житті спробувати. Ми спробували, але не вийшло, значить, нам не по дорозі, значить, ми народилися не один для одного. Так треба було, щоб ми познайомились, так треба було, щоб в нас був цей досвід декілька місяців, але все рівно, хай там як, ці місяці були найкращим, що в мене було. Я вперше в житті закохався по-справжньому. Я дивився на неї не так, як на інших дівчат. Я відчував, що мене також по-справжньому кохають, і погляд, і карі очі — я їх ніколи не забуду.
Але нам не по дорозі. Поклавши конверт в рюкзак, я пішов до машини, там де вже мене чекав брат. Приїхавши на вокзал, а лікар нас вже чекав із білетами і з документами, побажав нам всього найкращого, даже обійняв нас. Поки наші валізи заносили в купе великого поїзда, який їде в Німеччину, я згадав за лист. Діставши його, я віддав його лікарю і промовив:
— Віддайте це Марії, коли побачите, що вона посміхається.
Лікар трохи був здивований, його реакція була спантеличена, але він взяв конверт і сказав:
— Добре, я передам, ви не хвилюйтеся за неї, з нею все буде добре, я вам це обіцяю. Буду тримати вас в курсі всіх подій, якщо ви, звісно, хочете, — спитав лікар у мене.
І на хвилину я закляк прямо там на місці, просто не розумів, чи хочу я знати про неї, як вона, чи я просто не хочу. Всередині в мене і боліло, був великий біль, але одночасно був біль злості, і від цієї злості в мене ніби кров закіпала, мені важко ставало дихати, ну ніби горло хтось мені перев'язував і душив мене. І в цю ж саму хвилину мої вени зтискалися від болю, ноги трусилися, ніби я... Щось таке враження було, що ніби я зараз впаду, і почало в вухах дзвеніти. В мене поверталися слова: «Кохаю, але вже не так, як колись». Я стояв і думав, чи треба воно мені, чи ні. Тут брат вигукнув:
— Так, дякую, що будете повідомляти нам про її стан. Марія для нас не чужа людина. Брате, пішли. Дякую вам, до побачення, — сказав брат.
І я, почувши його голос, ніби вийшов з того шокового стану, в якому я був. Побачивши лікаря і брата, я змахнув головою і сказав:
— Дякую Вам.
Коли ми зайшли в поїзд, брату допомогли на милицях піднятися, нас провели до нашого купе, де було два спальних місця і між ними столик. Знаєте, як ото в кіно чи в казках: віконечко, біля нього столик, і ми з братом разом. Укрзалізниця дуже подбала про людей із інвалідністю, це дуже круто.
Перебираючи папку із документами, я знайшов якийсь цікавий лист.
— Відкрий його і прочитай, що там? — промовив Артем.
Відклавши папку в бік, я обережно відклеїв липучу лінію та відкрив його, там був лист.
— Що там? — Лист, — сказав я Артему.
— Від кого? Малий, прочитай, мені ж не терпиться дізнатися.