Глава10"Майже не втратив її"частина 4

Максим 

Я повільно повернув голову в мамину сторону й подивився на неї.
— Що? — спитав я. — Мамо, я нікуди не їду. Ми це навіть не обговорювали.
Марія й досі була притиснута до мене. Я згадав, що її потрібно повернути в палату й надіти назад усі датчики. Мама стояла мовчки. Вона ніби хотіла щось сказати… але раптом Маша почала хапати повітря. Це було страшно навіть слухати.
Я швидко повернувся до неї, прибрав волосся з її обличчя, щоб їй було легше дихати, але нічого не допомагало. Її мама побігла за лікарем, а я, взявши її за руки, благав:
— Дихай, люба! Носом, будь ласка, дихай! Рахуй від одного до десяти. Давай разом… Один… два…
   Я кричав. У мене не було паніки. У мене був лише страх її втратити.
— Три… — ледве прошепотіла вона.
І просто втратила свідомість.
Лікарі прибігли вчасно, її швидко повезли. Я біг за ними з усіх сил.
— У реанімацію, швидко! У нас зупинка серця! Ми не повинні її втратити!
Коли я почув слова «зупинка серця», мені здалося, що в ту ж секунду помер і я. Але все одно біг далі.

__________________________________________
Минуло два тижні
26.05.2025, понеділок
Максим
Минуло рівно два тижні, як Марія лежить у реанімації.
Я дивлюся на неї через маленьке віконце. Мене туди не пускають. Заходити можуть тільки батьки. Лікар сказав, що мені вхід заборонений. Навіть якби я купив халат, рукавички, бахіли — все одно не можна. За правилами має заходити лише одна людина.
Я змирився. Головне, що батьки можуть бути з нею.
Тому я просто стою біля віконця й дивлюся.
Вона лежить така маленька… беззахисна… людина, яка зовсім не заслуговує на це.
До неї під’єднано купу апаратів:киснева маска на носі й роті,катетер у руці з крапельницею,
датчик на пальці, що показує цифри на моніторі,
прищіпки на грудях — кардіограма.
Про кожен датчик мені розповідала медсестра, яка постійно чергує біля неї.
Учора лікар сказав:
Марія вже два тижні без свідомості. Вона жива… але не приходить до тями. У неї просто немає сил прокинутися. По-медичному це якось називається… я навіть не запам’ятав.
Її перевели в категорію критичних пацієнтів.
Я з Мамою  майже не розмовляє. З паном Юрієм — теж. Спілкуюся тільки з Артемом. І Артем категорично проти, щоб я їхав із ним. Особливо після всього, що сталося з Марією.
Може, хтось скаже, що я повинен поїхати, бо так сказала мама.Але подивіться з іншого боку.
Чому їхати маю саме я? Чому не  мама?
І як я можу поїхати, коли моя кохана дівчина лежить у реанімації?
  Я не тікаю. Не користуюся ситуацією.
Якби з Марією було все добре — я б поїхав.
Але зараз у мене є дві найважливіші людини — брат і Марія.
І я не можу їх покинути.
Можливо, це був мій єдиний шанс виїхати за кордон. Залишитися в Німеччині. Почати інше життя.Але ні.Мені лише 18.
Я не хочу виїжджати з України.
Я тут народився.
І тут житиму.
Може, це звучить банально чи смішно…
але я справді патріот своєї країни.
І цього в мене ніхто не забере.