Глава 10 "Майже не втратив її"частина 3

Максим

Я сидів, завмерши, слухав брата. Усередині в мені була велика злість, біль, переживання. І я вирішив, що треба їхати з братом у Німеччину. Але як без мене буде Марія? Це питання залишалося відкритим.
— Ти молодець, що так відповів тому чоловіку. Брате, я вирішив, що поїду з тобою. Ти не знаєш, на скільки приблизно?
Брат весь цей час дивився на мене, не відриваючи погляду, ніби роздивлявся мене.
— Ех… — глибоко зітхнув брат. — Малий, перестань, ти нікуди не поїдеш. Як Марійка без тебе? Все, досить, ми щось придумаємо. Я вмовлю маму. Іди до Марії.
   Через декілька годин пролунав відбій повітряної тривоги. І я попрямував до ліфта. Там, у натовпі, я почув ці слова:
"Наші дні, ранки, ночі — завдяки ЗСУ, тому пам'ятайте теперішніх героїв. Навіть якщо їх вже немає в живих, пам'ятайте, кому ви завдячуєте життям".
Їх промовила бабуся із сусідньої палати Марії.

________________________________________________
Марія
  Поки Максим був у брата, до мене прийшли пані Юля і моя мама.
Я трішки здивована була, що пані Юля прийшла до мене, просто як з'явився пан Юрій, то вона і не приходила. І мені стало трішки неприємно, що вона прийшла, але з нею була моя мама.
— Добрий вечір, — промовила я, дивлячись на них.
Мама зайшла з обличчям, ніби я щось не знаю і вона хоче мені це сказати.
— Доню, — промовила моя мама, — я прийшла тобі дещо сказати, точніше спитати. Тільки, будь ласка, не кричи на мене добре?
            Я нічого не розуміла, що відбувається.
— Добре, мамо. Що сталося?
Мама зробила глибокий вдих і промовила:
— Максим… тебе ображає?
Коли я почула це питання, в мені з'явилося ще більше запитань до мами. Вона ж знає, який Максим, то чому? У мене на очах почали збиратися сльози, бо я просто ніколи не думала, що мені доведеться таке говорити про нього, мого коханого хлопця. Як вона так може думати?
— Ні, мамо. Ви що? Він ніколи мене не скривдить. Будь ласка, поясніть, чому ви таке про нього думаєте.
   Мама взяла мене за руку, із сльозами на очах вона почала казати:
— Він нас сьогодні трішки налякав із татом, та й пані Юля розповіла мені про Артема.
— А що із ним? — перевела погляд я на пані Юлю.
— З ним нічого страшного. Йому запропонували поїхати до Німеччини на протезування ноги, тому він скоро поїде, — сказала мені пані Юля, а мама весь цей час витирала очі від сліз.
— Ого, це ж круто. До нього нарешті дійшла черга, значить і до мене дійде. Мамо, чому ви плачете?
Мама ще сильніше стиснула мою руку і промовила:
— Доню, мені це боляче казати, але…

______________________________________________
Максим
Підходячи до палати Марії, я зрозумів, що її ще немає, тому знову спустився в укриття. Але, підійшовши до її кімнати, палати, я почув: двері були привідчиненими. Там сиділа моя мама і її мама.
Її мама сказала:
— Доню, мені це боляче казати, але ти повинна покинути Максима.
Я трішки не зрозумів, чи правильно почув, але реально я таке почув.
— Що? Ні, ніколи, мамо! Ви що, знущаєтесь із мене чи що?! — викрикнула Марія.
  І тут у діалог вступила моя мама.

— Максим буде їхати з Артемом у Німеччину на пів року… — і вона затихла.
Я трішки був спантеличений від того, що почув, і що це промовила моя мама. Я ще не сказав, що поїду, і взагалі навіщо вона це говорить, ніби хоче посварити мене із Марією.
— Що? Ні, він мене не покине, можна якийсь інший спосіб знайти.
Вона почала задихатися, хрипіти, кричати. Я не міг просто стояти під дверима і слухати, як їй погано. Я відкрив двері і заскочив.
Марія сиділа на ліжку, знімала всі датчики, які на ній були. Вона відпихала свою маму і мою. Вона плакала, кричала, її руки зжимали одіяло, під яким вона лежала.
— Марія, я тут, сонце, я нікуди не їду, чуєш? Не їду! — вигукнув я, підбіг до неї і притискав її до себе.
Її мама відійшла, а моя стояла за мною. Маша почала заспокоюватися, але тут моїй мамі треба було сказати:
— Сину, чому ти не поїдеш? Ми ж уже це обговорили. Ти їдеш!