Глава 10 "Майже не втратив її"частина 2

Максим

— Заспокойся, любий! — промовила Марія, прибираючи руку з моєї голови.
— Заспокойся? Ти зараз серйозно? Чому ти написала цей лист? Ти ж обіцяла, що не будеш думати про погане. І чому ти не взяла книгу з собою, чому?
Я дивився на неї крізь сльози, крізь біль, який в мені був. Вона просто сиділа, мовчала і дивилася на мене, ніби це не вона. Коли я договорив, вона взяла мене за руку.
— Я написала цього листа просто так. Я хотіла його порвати потім, згодом, щоб ти не побачив. Я чесно обіцяла, але погані думки самі лізуть мені в голову. Книгу я дочитала, тому і не взяла.
    Весь цей час, коли я її слухав, мене ще трішки тіліпало, всередині все продовжувало боліти. Вона тримала мене за руку і дивилася прямо у вічі.
— Ти не уявляєш, що я пережив. У мене таке вперше в житті, розумієш, вперше. Я перший раз закохався по-справжньому, і тільки-но коли прочитав цей лист, мені стало дуже боляче. Я не знаю, що це було — панічна атака якась, але саме через це я ще раз впевнився, що дуже сильно тебе кохаю. Ти — найбільше кохання моє, і так буде завжди. Як я радий, що з тобою все добре.
Коли я договорив, я побачив, як у неї на очах заблистіли сльози, і я вирішив її поцілувати.
— Я тебе поцілую і піду вибачитись перед твоїми батьками, та й до брата, бо ми з ним не договорили. Вона кліпнула, щоб прогнати сльози з очей. Я підвівся і нахилився до неї, поцілував її ніжно, як тільки міг, і пішов. Вона так і нічого не промовила — ні слова, просто мовчала.
Вийшовши в коридор, я побачив її батьків. Вони були трохи в шоці, і я сказав:
— Не переживайте, все добре. Я просто злякався, вибачте, мені треба йти до брата.
   Мені потрібно було до брата — спитати, що робити мені далі. Коли я зайшов, лікар говорив з ним з приводу протезу для ноги.
— Артеме, краще буде, якщо з вами поїде хтось із вашої родини, наприклад, ваш тато, — сказав лікар, дивлячись на двері, коли я зайшов і сів на крісло. Брат щось хотів сказати, але я його перебив:
— Він нам не тато, вибачте. А куди ви його відправляєте?
— Аа, зрозумів, вибачте. Артему треба їхати на протезування ноги в Німеччину. Але там треба, щоб обов’язково хтось поїхав із його родини. Ооо, може, ви, Максиме?
— Ого, брате, вітаю, ти все-таки захотів їхати, молодець! Але я ж не зможу, ви ж це знаєте.
Лікар подивився на мене і сказав:
— Це через Марію?
— Так, — відповів я, закриваючи руками своє обличчя.
— Брате, а  мама?
Брат трохи вагався, а потім сказав:
— Я не хотів тобі казати, але мама відмовилась їхати…
І він замовк, сидячи у візку, нахиляючи голову від мене.
— Чому? Їй що, складно з’їздити з сином у лікарню? Кажи, брате, кажи.
Лікар весь цей час стояв і слухав, ніби це так і треба.
— Ну… — і його перебив лікар:
— Вибачте, я піду, але чекаю вашої відповіді завтра.
І лікарь нарешті вийшов із палати. Може, зараз брат мені скаже.
— Кажи, — видав я хвилюючим голосом.
— Ну… вона не може покинути того чоловіка. До речі, він до мене приходив, до мене в палату, і почав розпитувати, де я служив і що в мене болить. А я йому: «Чому це ви цим так турбуєтесь?»І знаєш, що він мені сказав?
«— Ти ж мій син, я за тебе переживаю. Скажи, будь ласка, що в тебе болить?»
А я йому і відповів:
— Що в мене болить — це не твої клопоти.
— Синку, я знаю, що ти на мене сердитий, але я вже змінився.
— Ви  Молодець, купіть за  це собі шоколадку, а тепер ідіть.
І він вийшов із моєї палати.