Глава 10 "Майже не втратив її" частина 1

Максим 

12.05.2025.
Минув рівно тиждень, як усі ті новини сталися в нашому житті із Машею.
Що змінилося за цей тиждень? Нічого.
Хлопчику, який був на 5 місці, знайшли донора, і він буде жити. Вся лікарня рада: йому шукали нирку і знайшли. Ви спитаєте, чи поговорив я із паном Юрієм. Ні, тому що не знаходжу такої потреби говорити із ним. Брат теж не говорить, одна лише мама говорить. А до речі, братові лікарі запропонували поїхати чи то у Францію, чи то в Німеччину — я не пам’ятаю, але він поки що думає. Йому там зроблять протез для ноги. А мені, чесно, все так набридло, що час від часу я думаю: може, мені поїхати із ним, але я Марію не покину.
 Сьогодні прийшовши  із університету. Спершу я зайшов до Марії, але вона спить, і біля неї батьки, тому я пішов до брата.
— Привіт, Артеме!
— Привіт, малий, як ти? — спитав брат, дивлячись на мене із посмішкою.
— Та наче і ок, а наче і не ок, не знаю, як це пояснити.
— Що трапилось? Говори!
— Я просто не знаю, що мені робити, як врятувати Машу і при цьому тебе не покинути самого, — відповів я хвилюючим голосом.
Артем сидів у візку. Він під’їхав до крісла, на якому я сидів, і, дивлячись мені в очі, промовив:
— Ти все зможеш. Марія буде жити, їй знайдуть донора, повір мені. А з приводу мене — не хвилюйся, все ок.
Брат хотів ще щось сказати, але почалася повітряна тривога. Як вони мене задовбали, подумав я.
— Ти сам доберешся до ліфта? — спитав я, відкриваючи двері в коридор.
— Так, іди до неї.
— Добре, в укритті зустрінемось.
Як добре, що брат мене розумів. Найбільше я за ці жахливі 4 роки сумував за ним. Він був найліпшим моїм другом і братом. Я забіг у палату Марії, але її там не було. Вона завжди бере в укриття книжку, але вона лежала на її ліжку. Я нічого не розумів: де вона? Її батьки спустили? Я взяв ту книгу в руки і збирався йти до ліфта, але із книги випав якийсь аркуш паперу. На ньому було написано:
«Коханому, якщо я …..»
Я нічого не зрозумів і просто розгорнув той аркуш і почав читати.
«Привіт, Максиме. Якщо ти це читаєш, значить, мене вже немає. Я хочу тобі сказати те, що не встигла сказати за своє життя. Знаю, що ти будеш…»
Я прочитав цей рядок листа і просто задихався. Невже я запізнився?
Ні, вона спала. А якщо ні? В мене почала пекти голова, як ніколи, і серце вискакувало із грудей. Руки пітніли. В мене таке було вперше — якась панічна атака. Мені ставало дедалі важче дихати. Я просто не міг повірити, що я запізнився, і сів на підлогу, і просто намагався вдихнути повітря, але в мене не виходило. І я почув, як до мене хтось говорить:
— Максиме, що з вами?
Це була медсестра, але я не міг відповісти. Я захлинався в сльозах, які текли, і просто мені важко дихати було. Це якісь трабли? Що це? Це паніка? Де вона?
— Де… ВОНА! — крикнув я своїм хрипким, хвилюючим голосом на медсестру.
Вона підскочила, мабуть, не очікувала, що я буду таким грубим.
— Якщо ви про Марію, то вона із батьками.
Медсестра мене не розуміла, що я хотів почути, і я ще раз повторив:
— Де… ВО. НА…
Я не міг гарно говорити, мені не вистачало повітря, ніби всередині все горіло від того болю.
— Вона в укритті, давайте, я вас проведу, — промовила медсестра, піднімаючи мене із підлоги.
Коли я почув, що вона в укритті, моїм тілом ніби пройшов якийсь адреналін мене перетеліпало, і мені стало легше дихати. На ту секунду я відчув, ніби в мене щось забрали цінне. Це важко пояснити на словах, але реально цінне. Поки мене медсестра вела до ліфта, я думав: цей раз я встиг. А якщо колись я не встигну? І саме ця думка мені не давала спокою — ні дихати, ні жити.
Коли я спустився в укриття, я пішов довгим коридором. Із боків були типу палати, але в підвалі. Я зайшов у 14.
Там лежала вона. Коли я її побачив живою, я просто не втримався і накинувся на неї.
— МАРІЯ, СОНЦЕ, ТИ ЖИВА! — я підбіг до ліжка і просто поклав голову їй на груди.
Батьки, які сиділи поруч біля неї, трішки були в шоці і вийшли із палати мовчки, а я просто плакав. Плакав так сильно, як тільки міг. Час від часу мені здавалося, що я задихаюся від сліз. Вона мене гладила рукою по голові, поки я лежав, і тут вона промовила:
— Коханий, що трапилось?
Коли я почув ці слова, я повільно підняв книгу і показав записку, яку я прочитав.
— Ти просто завжди брала її, а сьогодні вона лежала без тебе. Я взяв її, щоб принести тобі, але випав якийсь лист, і я прочитав, і мені стало погано. Я вирішив, що я не встиг. Вибач, що подумав про погане.