Глава 9 "Дві новини"частина 3

Марія
–Мені дуже прикро. Я навіть не уявляю, як вам було важко жити без батька. І ти зараз вчиняєш правильно, що не хочеш із ним говорити. Але я не розумію твою маму. Чому вона сама не сіла з вами за один стіл і не поговорила відверто? Ви ж уже дорослі. Чому вона не сказала вам, що хоче пробачити вашого батька або що він прийде в лікарню? Чому ти дізнаєшся про це не від неї?
Ви маєте право знати, що відбувається в її житті, адже ви й досі живете з нею під одним дахом. А те, що твій батько вийшов із тюрми і всі ці роки жодного разу не з’явився, говорить лише про одне — йому було байдуже. Мені дуже прикро це тобі казати, але це правда.
Розумієш, я багато читала — книг, дивилася серіалів, українських і закордонних. Я просто хочу сказати, що таких історій дуже багато. Коли батьки п'ють, коли батько зникає з життя дітей — це, на жаль, не рідкість.  І ти з братом — великі молодці, що не можете називати цього чоловіка татом. Це правильно. З іншого боку, можливо, людина змінилася. Можливо, він не дзвонив, бо в нього були свої причини. Тому я хочу попросити тебе — просто поговори з ним.
 

   Коли я договорила, Максим дуже серйозно мене слухав. Я й досі тримала його за руку. Він важко зітхнув, і на секунду мені здалося, ніби світ зупинився. Усе завмерло, крім мене. Я дивилася на нього, на його очі — такі таємничі, які не давали мені спокою. На його веснянки… Вони були, мов мед. Ну ви знаєте чому — мед.
Поки я замріялася, він підвівся і сказав: — Добре, сонечко. Я тебе почув. Я піду поговорю з тим чуваком.
    Минуло п’ять хвилин, як Максим пішов. Я сиділа й дочитувала книгу, а потім вирішила написати листа. Листа, який я віддам його мамі, щоб вона передала його Максиму, якщо мене не стане…
Я напишу його про всяк випадок. Сподіваюся, він ніколи не знадобиться, бо я хочу жити. Але зараз мені просто потрібно кудись подіти свої думки. Я відчуваю, що якщо напишу цей лист — мені стане легше.
Я взяла аркуш паперу й почала писати:
«Привіт, Максиме. Якщо ти це читаєш — значить, мене вже немає. Я хочу сказати те, що не встигла за життя. Я знаю, ти будеш на мене сердитися. Можливо, в тебе з’являться сльози, а потім — гнів. Але зараз я лежу в палаті, ти пішов п’ять хвилин тому, і моя душа потребує сказати ці слова. Я дуже сподіваюся, що ти ніколи не прочитаєш цього листа. Бо він тобі не знадобиться. Я буду жити. Я вірю в це.
Пам’ятай: у тебе завжди є людина, яка тебе підтримає. Я зараз говорю не про себе, а про твого брата. Він у тебе неймовірний. Цінуй його. Проводь із ним більше часу. Я знаю, що ти мене кохаєш. І я кохаю тебе більше за своє життя. Я знаю, що якщо мене не стане — ти будеш плакати, кричати, страждати. Але коли тобі буде важко і ти захочеш відчути мене — читай мої книги. Я хочу, щоб усі вони були в тебе. Буде пам'ять про мене. Я ніколи не думала, що можна так закохатися з першого погляду. Пам’ятаєш, як ти зайшов у палату і впустив банан? Саме тоді ти мені сподобався. Ти дивився на мене так, як не дивився ніхто. У твоїх блакитних очах ховається дуже багато. Видно, що ти добра і ранима людина.
Я вже плачу.....але продовжую писати. На папері — краплі моїх сліз.
Я вірю, що ти станеш хорошим пожежником. У тебе все буде добре. Ти зустрінеш дівчину, одружишся..... і будеш щасливий. На жаль, це не буду я...
Пробач…»
Підпис:
Марія. (Твоя кохана)