Глава 9 "Дві новини " частина 2

Марія
— О… я дуже рада, що ти не забув те, що я тобі переказувала. Знаєш, до чого я веду? Весь цей роман нагадує мені нас… Ніби це про нас.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Максим.
Його обличчя виглядало кумедно, бо сонце й досі світило йому просто в очі. Та він намагався бути серйозним.
— Я хочу сказати, що головна героїня в тій книзі в кінці помирає. Так, у неї інша хвороба, не така, як у мене… але все одно. Мені інколи здається, що цей роман — ніби про нас. Ніби хтось теж пише про нас історію. І в кінці… в кінці кінців я помру, а ти залишишся жити в цьому світі.  Ось що я хотіла тобі сказати. Я знаю, що ти зараз думаєш і що скажеш мені: що не треба думати про погане. Але я дивлюся на все реально. Це моя найулюбленіша книга, тому вона так сильно мене зачепила…
Максим різко перебив мене:
— Сонце, давай так: я більше не хочу цього чути. Роман — це роман. А це — справжнє життя. І в нашій книзі ти будеш жити. А я завжди буду поруч із тобою.
— Добре… Я більше не буду до цього повертатися. Буду мислити, як ти. Погані думки приберу з голови.Я трохи зібралася з силами й тихіше додала:
— Я хотіла в тебе спитати… Якщо ти вже заспокоївся і можеш мені розповісти. Ти ж ніколи не розповідав мені про свого тата. І я зрозуміла, що той чоловік, який сьогодні прийшов… це він, так? Чому твоя мама з ним розлучилася? Якщо це не секрет і тобі не важко про це говорити — розкажи мені, будь ласка. Тобі стане легше, повір.
Я й досі тримала його за руку — з усієї сили, яка в мене була. А сили у мене небагато.
Я дуже слабка. Я підключена до апаратів дихання, в роті — трубка, щоб мені було легше дихати. Знаєте, я вже звикла:говорити, їсти, пити, спати. 
Коли я без неї — ви, мабуть, запитаєте, чому мені її надягли знову.  Мені важко дихати. Ніби хтось стискає мене за шию двома руками. Або ніби мої легені просто не мають сили набрати повітря.
Лікар сказав, що це нормально при моєму діагнозі. Що так, імовірно, буде й надалі. У мене проблеми з диханням, тому мені потрібна киснева маска й апарати з датчиками, на екранах яких бігають мої цифри…
Я знову збилася з думки.
Я тримала Максима з усієї сили, яка в мені була. Він схилив голову, повільно похитав нею вправо-вліво й знизав плечима.
— Максиме… будь ласка, коханий. Ти ж знаєш, що мені можна довіряти. Любий, я хочу тобі допомогти. Реально. Зараз. Будь ласка, випусти це. Випусти той біль, той гній, який сидить у тобі.
Від моїх слів у мене в самої навернулися сльози.
— Ти ж знаєш, що за будь-яких обставин я буду на твоєму боці. Навіть якщо весь світ буде проти тебе — я буду за тебе. Не тільки тому, що я твоя дівчина і кохаю тебе. А тому, що ти хороша людина. А як каже стара приказка: людині потрібна людина.
— Давай я зараз буду просто твоєю подругою. Дехто вважає, що дружби між хлопцем і дівчиною не існує, бо хтось обов’язково закохається. А я вірю, що існує.Навіть якщо обоє вільні.
Максим мовчки слухав, схиливши голову. Час від часу він витирав очі.
У мене самої сльози стояли в очах. Я ковтала їх, напівлежачи, і тримала його за руку.
І лише тоді він підняв голову, витер очі долонею й подивився мені прямо в очі. 
— Та людина, яка сьогодні прийшла до моєї мами в лікарню… його звати Юра. Я знав, що мого батька звати Юра ще з дитинства. Я  Юрійович — це ж логічно. Але як він виглядає — я не пам’ятаю. Брат пам’ятає, а я — ні. Мені було п’ять років, у такому віці мало що запам’ятовується.
— Скільки себе пам’ятаю, мене завжди цікавило, чому батьки розлучилися. Я постійно питав маму, але вона або переводила розмову, або казала, що я ще малий.
— Та все ж брат розповів мені правду. Це було незадовго до повномасштабного вторгнення, десь у січні 2022 року. Мами тоді не було вдома. Брат  знайшов старий альбом у шухляді — там були фотографії, де він маленький на руках у тата.
Ми тоді жили в орендованій квартирі. Я народився там. Артем народився раніше, ще в гуртожитку. Мама і тато працювали, а з нами сидів брат. І одного дня, коли у тата був вихідний, він дуже сильно напився. Він рідко пив, але того дня — реально багато.Я був малий і захотів їсти. Ми з братом сиділи в одній кімнаті, щоб не турбувати батька. Артем пішов до нього сказати, що я хочу їсти. І що він теж голодний…
Максим ковтнув повітря.І продовжив.
— Але батько вдарив його по обличчю. Артем впав на підлогу. Я вибіг із кімнати, і почав плакати. Батько вже збирався вдарити мене, але брат заступився. І саме в цей момент мама повернулася з роботи. Вона побачила все це, викликала поліцію, написала заяву. Його посадили. А потім вони розлучилися.
Максим подивився на мене важким поглядом.
— Ти зараз скажеш: «Чому ти на нього сердишся? Через те, що він не дзвонив?»
А я скажу тобі ось що: цей чоловік, який колись був моїм батьком, відсидів усього пів року. Ми з братом не знаємо як і чому. Мабуть, когось підкупив. І після всього цього… він навіть не спробував прийти й спитати, як у нас справи.