Глава 9 " Дві новини"частина 1

Максим

Вже пройшло 10 хвилин від того моменту, як я зайшов у палату. Марія досі спала. Я її не будив — просто сидів і милувався її красою. Яка ж вона красива.

Інколи люди не замислюються, наскільки вони красиві, або просто не хочуть це визнавати. Що відбувалося в коридорі, я й гадки не мав. Мабуть, мама обіймає його і знайомить з усіма.

— Максиме, що з тобою? Ти досі на мене сердишся через донора? — запитала Марія.

Піднявши голову, я подивився на неї і відповів:
— Ні, я на тебе взагалі не серджусь. Це я через інше.

— Тоді скажи мені, через що ти такий сумний? — сказала Марія, дивлячись на мене.

Я ковтнув грудку болю, яка зібралася в мені, набрав повні легені повітря і сказав:
— Я сумую з двох причин. Перша — тобі це мали сказати батьки, але скажу я. Так уже сталося: у лабораторії переплутали пробірки, і та людина, яку тобі знайшли, не підходить. Лікар сказав, що таке інколи буває. Це мій найбільший  біль зараз.

— Але є і друга новина — ще болючіша, тільки для мене і для брата.

На цьому моменті я затих, повернув голову і подивився у вікно. Сонячні промені прямо світили в палату. На вулиці було тепло. Я просто сидів, очікуючи, що буде далі, що скаже Марія. А вона мовчала. Я повернувся до неї й запитав:
— Чому ти мовчиш? Чому ти не плачеш, не кричиш, нічого не питаєш у мене?

— А що мені питати? — тихо сказала вона. — Плакати від того, що в мене був єдиний шанс жити, а я від нього відмовлялася? Навіть якби я погодилася, донор мені все одно не підійшов би. Серце тієї людини — не моє.  Максиме я розумію тебе, розумію всіх. Але повір — я дуже хочу жити. Просто не хочу, щоб через мене хтось втрачав своє життя. Це неправильно. Якщо вже так сталося — значить, так треба. Коли вона це промовила, в мене знову все всередині заболіло — так само, як боліло в коридорі, коли я сидів на підлозі. Я вирішив сказати їй правду. Вона має право знати. Краще я скажу зараз, ніж вона дізнається пізніше.
— У черзі на трансплантацію ти тепер двадцята, не сімнадцята, як було раніше. Коли з’явився донор, тебе зняли з черги, а інших людей посунули. Але, як з’ясувалося через помилку з пробірками, людей назад не повернули, а тебе поставили на двадцяте місце.
Я намагався говорити спокійно.
— Це не останнє місце. Це двадцяте. І ти обов’язково будеш жити. Я тобі це обіцяю.
Я зробив паузу й глибоко вдихнув.
— А якщо хочеш почути другу новину, через яку я такий сердитий, то скажу зараз. Пам’ятаєш, я казав тобі, що виріс лише з мамою і братом? Бо батько нас покинув, коли мені було п’ять, а братові — десять. Так от…
Я на мить замовк.
— Поки ти спала після нашої сварки, я пішов в АТБ і купив тобі багато смаколиків. Усього потрохи — усе те, що ти найбільше любиш. Пакети стоять тут, я потім розкладу все по полицях.
Я спробував усміхнутися.
— А тепер розповім, що сталося в АТБ. Я підійшов до полиці з плавленими сирками, які ти так обожнюєш, і до мене звернувся чоловік років сорока двох — сорока п’яти. Він був високого зросту, з темним каштановим волоссям, як у мене, і карими очима, як у брата. Одягнений у сині джинси, кросівки та чорну кофту.
— Він запитав, чи, на мою думку, сподобаються ці сирки його синам. Сказав, що йде до лікарні провідати їх.Я відповів, що, думаю, так, мені б такі теж сподобались. І тоді я ще навіть не здогадувався, хто це був.
Я ковтнув слину і продовжив:
— Коли я стояв у черзі на касу, він стояв позаду мене. У його кошику було дуже багато смаколиків: банани, йогурти, сирки — і не один-два, а ціла стопка. Потім яблука, мандарини, ананас… Усе, що тільки можна купити в магазині. Я ще тоді здивувався — мабуть, він давно не бачив своїх синів.
Марія слухала уважно, не перебиваючи.
— Я хотів у нього спитати, чому його сини лежать у лікарні, але мені зателефонувала твоя мама. Потім я вже був у лікарні. Лікар сказав нам погані новини, до яких я не хочу повертатися. А потім… я сидів на підлозі, поки ти спала. Ми всі були розбиті. Твою маму заспокоювала моя — вони сиділи на дивані, і моя мама, обіймаючи твою, щось шепотіла їй на вухо.
Я зробив паузу.
— І в одну мить мою маму хтось покликав. Голос був знайомий, ніби я його вже десь чув. Я підняв голову — і там стояв той самий чоловік. Так, Маріє… той самий.
Марія слухала мене з цікавістю. В деяких моментах, коли я повертався до теми донора, вона трішки сумувала. А коли я розповідав далі — залюбки слухала. Я розповів їй усе до того моменту, поки не дійшов до слів моєї мами — тих двох страшних слів, які я запам’ятав. Саме тоді я просто замовк, сидячи біля ліжка Марії.
Коли вона це побачила, вона, мабуть, все зрозуміла сама. Вона взяла мене за руку. Хоч я не плакав, але вона тримала мою руку і мовчала разом зі мною, дивлячись прямо в очі. У ту секунду я зрозумів, що зробив правильний вибір.
Марія — справді хороша дівчина. Вона розуміє мене і всі мої шалені ідеї. Навіть якщо донор не знайдеться, я не дам їй померти.
І я згадав як вона розповідати мені про книгу, яка змусила її плакати. Я не пам’ятаю точно назву — можливо, «Тисяча пам’ятних поцілунків» чи «Тисяча пам’ятних візерунків», але там головна героїня теж була хвора, і в кінці померла, а головний герой жив далі своїм життям, а незабаром також помер. Вона переказала мені всю книгу, і я теж плакав, слухаючи.
Поки я замислювався над цим у думках, вона досі тримала мене за руку. Вона мовчала, поки сонячні промені не засвітили мені в очі. Я трішки скривився, і Марія вигукнула:
— Боже, який ти смішний! Ти так смішно скривився. До речі, ти не помітив, що коли сонце світить тобі в очі, ти стаєш красивішим? Тому, Максиме, ходи з таким скривленим обличчям — тобі личить! Ха-ха-ха.
Вона сміялася так щиро, що я дуже зрадів. Я радів, що вона радіє, а не замислюється над донором.
— Дякую за комплімент, буду мати на увазі, — сказав я. — Тепер, коли мене попросять фотографуватися, я просто буду кривитися. І взагалі, по місту теж ходитиму, не посміхаючись, щоб люди думали, що я хворий на голову.
— Ха-ха, огого! — сміялася вона. — Я мала на увазі, щоб ти кривився, коли фотографуєшся. А на вулиці можеш ходити як завжди. Коли наступного разу прийдеш до мене, не посміхайся — кривися. Це мені більше піднімає настрій, ніж твоя посмішка.
— Добре, — відповів я. — Як тільки буду заходити до тебе в палату, буду кривитися.
Я інколи згадую, як ми вперше познайомилися. Це було так кумедно: твоя мама просто обійняла мене, а потім я побачив тебе і здивувався твоїй красі. Мені зараз так соромно, що я випустив банани з рук.
— Ха-ха, ти досі це пам’ятаєш? — сміялася Марія.
— Так, — відповів я. — Час від часу  також згадую. Час летить дуже швидко, скоро мені буде 18. Я час від часу згадую, як ти під час тривоги проводив мене в укриття, — сказала вона. — Мені трохи соромно за те, що я підказала тобі один турецький серіал, який я дивилася. Ти зробив так, як головний герой того серіалу.
— Так, я пам’ятаю, — відповів я. — Я радий,що послухав тебе 
— А пам’ятаєш книгу, про яку я тобі розповідала, — запитала вона, — де головна героїня була хвора?
— Так, пам’ятаю, — відповів я.