Глава 8 "Моє життя із коханою" частина 2

Максим
І саме коли я хотів запитати в чоловіка, що з його синами, в мене задзвонив телефон. Витягнувши його із кишені, я побачив, що мені телефонує пані Світлана — мама Марійки.
Я підняв трубку і просто почув, як вона плакала і кричала. Я хотів сказати, що вас погано чути, але пані Світлана вимкнула. Розрахувавшись, я вирушив у лікарню.
Коли я вийшов із магазину, мене хтось покликав:
— Максиме, це ти?
Я повернувся і побачив чоловіка, того, що стояв біля сирків.
— Так, я Максим, — здивовано подивився я на чоловіка. — А ви хто?
Мій вираз обличчя, мабуть, тоді був дуже кумедний. Я просто не міг зрозуміти, чому мені дзвонить мама Марії і що цей чоловік взагалі хоче від мене, і звідки він знає моє ім’я.
— Я Юра, твій…
— Я перепрошую, що вас перебиваю, але я дуже сильно спішу. Мене в лікарні чекає брат і дівчина. Я вибачаюсь, до побачення, гарного дня.
Я трішки перебив того чоловіка, не дослухавши, що він від мене хотів. Може, ще колись я його зустріну, але зараз мені було реально не до цього. Я хвилювався за Марію. Чому її мама мені телефонує? Вона мені ніколи не телефонувала. І я дуже сильно боявся.
Я біг з усієї сили з тими двома пакетами з АТБ. І коли прибіг, піднявся до палати Марії, я побачив усіх. Просто всіх. Стояла мама, брат сидів у кріслі для людей з інвалідністю. Він перший раз туди сів, лікар йому дозволив, щоб він трішки їздив по лікарні. І стояли батьки Марії, і лікар.
— Максиме, нарешті ти прийшов, — сказала мені мама. — Де ти так довго ходив?
— Я в магазині був. А що, щось трапилось? — запитав я, здивувавшись.
— Ну нарешті ви тут усі, тепер я почну, — сказав лікар. — Мені прикро це говорити і мені дуже боляче. Я розумію, як зараз буде боляче вам почути цю новину.
Коли я почув перші рядки його речення, у мене вже почало боліти серце. А що буде далі? Що він хоче цим сказати?
— Що з нею? — запитав я, дивлячись лікарю прямо в очі.
— Мені… прикро це говорити… але, на жаль, лабораторія помилилася з аналізами.
— Що? Як таке може бути? — запитав я, поки всі стояли просто в шоці від того, що відбувається.
— На жаль, таке може бути, — промовив лікар. — Наші лаборанти переплутали пробірки, і в Марії немає донора. Та особа, з якою ми хотіли провести трансплантацію серця, не підходить. Просто не підходить її кров. Мені дуже прикро, але Марія в черзі на трансплантацію тепер двадцята.
Лікар розвернувся і попрямував до свого кабінету. Мама Марії в сльозах побігла за ним, а батько Марії просто сів біля палати.
Звичайно, це дуже добре, що двері до палати Марії були зачинені і Марія це все не чула, тому що я б її тоді не заспокоївби.
Я стояв здивований від того, що тільки що почув. Хоча б сімнадцята… Чому двадцята? Чому? Я не знав, що мені робити. Моє серце — просто уявіть, ніби ваше серце хтось всередині стискає. Або ні — всі органи, які є у вас всередині, просто всі скрутили і тягнуть, тягнуть.
Так, це звучить дуже кринжово, але я просто хочу передати вам свій біль. Я втратив надію. Надію, що моя кохана дівчина, яку я кохаю реально, я її кохаю найбільше свого життя.
Ви можете подумати, що я серіалів передивився або книг перечитав, але алло — я книги не люблю, я їх реально не читаю. Я тільки люблю, коли Марія мені переказує те, що вона прочитала. Серіали — так, може. Але я реально боюсь. Я боюся, що не встигну. Не встигну її побачити живою. Не встигну прийти до неї в палату після університету. Не встигну прийти до неї з палати брата. Я боюся, що коли я зможу до неї прийти, буде вже пізно.
Я стояв з тими двома пакетами і не знав, куди мені себе діти. Я їх кинув, вони впали на підлогу, і я просто сів.
Мама підійшла і почала:
— Максиме, заспокойся, все буде добре.
А я нікого не чув. Реально нікого. Я просто сидів і плакав. Сльози бігли, як могли.
До мене під’їхав брат, мені ще було непривично бачити його в інвалідному візку, і сказав:
— Брате, послухай, у житті все буває. Я розумію, що вона — кохання всього твого життя. На війні я багато чого зрозумів. Але я хочу тобі сказати: все буде добре. Вона буде жити.
Я підняв голову і подивився йому в очі. Вони були карі, такі, як у неї.
Як  писала Леся Українка: «Щоб не плакати, я сміялась». У моєму випадку я сміявся, але в мене не виходило. Я дуже цього хотів, але не зміг. Я сидів на підлозі під її палатою і просто плакав.
До мене підійшов батько Марії, пан Володимир. Він присів поруч зі мною на підлогу і промовив.
— Знаєш, Максим, моя донька з тобою стала більш відкритою до своїх почуттів. Вона мені в очі казала, що коли почула від лікаря свій діагноз, вона сказала: «Тато, скажи мені, що я не помру. Я ж знаю, що я помру…»
Вона змінилася. Дуже змінилася. За цей час, поки лежить у лікарні з березня. Коли вона зустріла тебе, вона реально змінилася. Може, це бачу тільки я, але її ставлення до мене, до мами, до нас усіх, до світу, до життя взагалі — воно інше. Вона ніби щось зрозуміла. Що саме — я й сам не знаю.
Я хочу тобі зараз сказати дякую… Мені зараз дуже прикро… У мене ніби вся горлянка просто оніміла або паралізувалася, я не знаю, як це пояснити. У горлі стоїть клубок, а руки просто оніміли, пальців я майже не відчуваю.
Я знаю, що ви з Артемом виросли без батька. Я хочу сказати велике дякую вашій мамі, пані Юлі. Дякую вам за таких чудових синів, яких Ви виховували. Ми з дружиною не знаємо, що відбувалося у вашій родині, чому ви розійшлися зі своїм чоловіком, але я тут, сидячи під палатою своєї доньки, хочу сказати дякую за те, що моя донька зустріла таких людей. Моя донька зустріла такого хлопця. Справжнього парубка. Ти вартий моєї доньки.
Я хочу тобі, Максиме, сказати наостанок: я зроблю все, що в моїх силах. Повір, вона буде жити. Те, що вона двадцята в черзі, — це не означає, що треба складати руки і нічого не робити. Життя продовжується. І в неї також. Нехай воно краще коротке буде в тих орків, щоб менше на нас ракети пускали та людей невинних вбивали, нищили, ґвалтували.
Пан Володимир, сидячи біля мене на підлозі, крізь сльози промовляв ці слова, а я просто ковтав свої. Він дивився то на мою маму, то на мого брата. Він дякував моїй мамі і просто сидів. Усе, що він сказав, було правдою. Я абсолютно з ним згоден. Марія буде жити. Я все зроблю для цього. Просто запам’ятайте мої слова.
Якось трохи дивно говорити це до самого себе, але, може, мої думки, ті, що зараз я в собі в голові промовляю, ніби хтось десь записує. Можливо, колись про нас із Марією напишуть книгу. Про наше кохання. Але це буває тільки в книгах, серіалах або фільмах. У житті я такого ще не зустрічав.
Поки ми сиділи під кабінетом, я ковтав сльози від болю, які текли у мене по щоках. Пані Світлана до цього часу була в кабінеті лікаря. Я не знаю, що він там їй пояснював  тому що мені було не до цього. Я просто думав, як мені зараз зайти до Марії і сказати, що того донора, якого вона не хотіла, більше немає.
Через десять хвилин ми так і сиділи під кабінетом, тільки вже пані Світлана вийшла і сіла на диван. Вона нічого не пояснювала. Просто сіла і мовчала. Моя мама її заспокоювала, а вона просто плакала.
І тут в одну секунду хтось викрикнув: — Юля! Юля, привіт! Який я радий тебе бачити!
Цей голос був мені знайомий. Я не знаю, де я його раніше чув, але він був знайомий. Я підняв голову і побачив чоловіка, того самого, що говорив зі мною в магазині, питав про сирки і чи мене Максим звати.
Я подивився на брата — його обличчя змінилося. Ніби він був спантеличений і впізнав цього чоловіка.
Я промовив: — Так, вона Юля. А ви хто і що вам потрібно від моєї мами?
— Максиме, синочку, як же ти виріс… Мені аж не віриться… Артеме, який же ти дорослий став. І ти великий герой, що побував на війні…
Ми з братом переглянулися очима. Ми не могли зрозуміти, хто це. Брат щось уже здогадувався, але я до сих пір не міг зрозуміти.
Мама встала, підійшла до цього чоловіка і сказала: — Юра… це ти? Боже, скільки років… Боже, як я рада тебе бачити…
Вона почала його обіймати.
Я встав і промовив: — Мамо, хто це? І чому він називає мене з братом синами? Це ж не той, про кого я думаю?
Мама з великою посмішкою, але зі сльозами на очах, повернулася до нас і сказала: — Артеме, Максиме… це ваш тато.
І саме в ту секунду, коли вона це промовила, я зрозумів, що весь цей час я нічого не знав. Мені нічого не казали. Від мене все приховували. Я подивився на брата — я зрозумів, що він також нічого не знав.
Найбільше, що я не люблю в цьому житті, — це брехні. І Марія це прекрасно знає. Я не люблю, коли мені брешуть в очі. Люди, яким я довіряю, повинні казати мені правду. Будь-яку. Якою б вона не була — жахливою чи ні.
Я зібрався відкривати двері до палати Марії сказав: — Вибачте, пане, але тут зібралася тільки рідня. А ви ж не рідня. Вас не було п’ятнадцять років у нашому житті з Артемом. То який ви нам тато? Якщо ви тато, то чому ви пішли з сім’ї, коли мені було п’ять, а братові десять? Чому, коли почалась повномасштабна війна, ви не подзвонили? Не спитали про нас, про маму, про брата, про мене? Чому?
А ти, мамо, з посмішкою на обличчі кажеш нам, що це наш тато? Я тобі казав: не дзвони йому, напиши. Я думав, ти мене почула. А ти не почула.
Ти що, зараз думаєш, що я впаду йому в обійми і буду плакати, казати «тато, таточку мій рідненький, як я радий тебе бачити»? Ні. Не дочекаєтесь! –Голосно сказав я.
— Вибачте, але відповіді на всі мої запитання можете не давати. Лишіть їх при собі. Дякую. Я все сказав. До побачення. Мені треба йти до своєї дівчини!
Я зайшов у палату і зачинив за собою двері. Марія в той момент спала.
Мені було нестерпно. Злість, сльози, біль — усе змішалося. Я навіть сам не зрозумів, що відбувалося в мене всередині. Але одне я знав точно: чоловік, який з’явився через п’ятнадцять років, не стане мені батьком тільки тому, що хтось так сказав.