Глава 8 "Моє життя із коханою"частина 1

Максим

​Я підвівся зі стільця, востаннє витер очі, які вже пекли від сліз. І на завершення сказав:

— Пам’ятай: найбільше в житті людина повинна любити себе. Якщо вона любитиме себе — зможе любити й оточуючих. Тому подумай, будь ласка, про тих, хто поруч. Але перед тим постав собі питання: чи ти взагалі любиш себе?

​Коли я це промовив, розвернувся й пішов до дверей. У грудях був такий біль, ніби все всередині розривалося. А очі… очі пекли.

​Коли я зачиняв за собою двері, Марія кричала крізь сльози:  — Почекай, Максиме… коханий мій, я тебе… 

Але що вона говорила далі, я вже не почув — двері зачинилися.Біля палати стояли батьки. Коли я вийшов, вони підвелися з дивана й дивилися на мене, чекаючи хоч якоїсь доброї новини. Я промовив:

​— На жаль, я не зумів…​І вже не міг говорити далі.

​— Вибачте, але мені треба подихати свіжим повітрям.  Розвернувшись, я пішов до виходу, що вів на подвір’я біля центрального входу лікарні. Там був невеличкий парк із лавками, де відпочивали пацієнти та їхні рідні. Коли я дістався тихого місця, подалі від усіх, я почав кричати. Кричав так сильно, що потім просто впав на лавку, закрив обличчя руками й заплакав. Я плакав від того, що не знав, як допомогти Марії, як врятувати наше кохання. У голові крутилися десятки варіантів і безліч питань, але всі вони здавалися марними. Я навіть подумав про те, щоб кинути все й поїхати кудись далеко. Але одразу зрозумів — я не зможу, не зможу покинути її.

​Якби це було раніше, якби це стосувалося когось іншого — наприклад, мами чи брата, — тоді, можливо, я поїхав би. Але тепер Марія стала сенсом мого життя. Найбільшим сенсом. Звісно, я люблю своїх рідних, свою сім’ю, але саме вона дає мені надію на завтрашній день. На те, що він прийде. Що ніяка Росія його не знищить. Я так кричав, що до мене підбігла медсестра й почала питати, чи зі мною все добре. Коли я підвів голову, побачив, що до лікарні йде мама. Я побіг до неї з усієї сили. 

— Мамо! Мамо! — кричав я. Мама зупинилася.

​— Максиме, що трапилось? — запитала вона.

​— Мамо, ти уявляєш, Марії знайшли донора, але вона не хоче робити операцію! Я щойно намагався з нею поговорити, але вона відмовилася. Мамо, що мені робити? — схвильовано запитав я.

​Мама погладила мене по голові й сказала:

​— Максиме, в житті не все відбувається так, як ми хочемо. Життя — важке. Для когось воно схоже на складання пазлів: крутиш ті частини й не можеш зрозуміти, як їх з’єднати. А для когось це легко. Зате хтось не вміє малювати, хтось — кататися на роликах чи велосипеді. Тому не все виходить із першого разу, навіть із десятого. Але ніколи не можна зупинятися. Треба йти далі — ще раз і ще раз. І обов’язково вийде. Спробуй закохати її в життя. Вона кохає тебе — зроби так, щоб вона полюбила і себе. ​Коли мама договорила, вона витерла сльози, які текли по моїй щоці. Мама мала рацію. Я поверну Марію до життя.

​— Мамо, я дещо придумав. Дякую. Я піду в магазин, — сказав я, обійнявши її. Біля лікарні був супермаркет «АТБ». Коли я зайшов усередину, взяв кошик на колесах і почав купувати все, що Марія любить. Мед був першим, що я туди поклав. Коли я підійшов до полиці з плавленими сирками, там стояв чоловік і вибирав їх. Я звернувся до нього:

​— Перепрошую, ви не могли б відійти? Я хочу взяти ванільні сирки. Чоловік років сорока двох — сорока п’яти повернувся до мене, усміхнувся й сказав:

— Так, будь ласка. А як ви думаєте, таке можна в лікарню? Я йду до синів. Їм сподобається? Я їх давно не бачив. — Думаю, їм сподобається, — усміхнувся я і пішов до наступної полиці.

​Минуло хвилин десять, і я вже стояв у черзі до каси. За мною стояв той самий чоловік із сирками — він набрав багато різних смаколиків.