Глава7 "Моє життя із коханим"частина 2

Марія 

​– Коханий, візьми, будь ласка, папір і олівець та намалюй мене, – промовила я, дивлячись у блакитні очі Максима. Він посміхнувся і відповів:

 – Кохана, я ж казав, що не дуже люблю малювати, та й зараз не до цього. – Ти мені постійно повторюєш це що, не можеш? – Я відчула легке роздратування. – Твоя мама й Артем говорили, що ти в дитинстві ходив у художню школу і мав там дуже гарні результати. Ти її прекрасно закінчив. Тож не прикидайся, бери і намалюй мене, будь ласка!  

   ​– Вони, мабуть, усе розповіли про мене... навіть те, про що я сам не говорив, так? – усміхнувся він. – Вони тебе дуже полюбили. Часом навіть здається, що вони люблять тебе більше, ніж мене.​Я тихенько засміялася. Не так голосно, як хотілося б – трубка в роті заважала. Я лише легко посміхнулася, майже беззвучно.  ​– Ти навіть зараз смієшся з мене, – сказав Максим. – От коли ти одужаєш, і ми будемо гуляти разом, уяви, як ти сміятимешся тоді! Коли він це промовив, я хотіла повірити його словам, але не змогла.

​– Максиме, я ж просила: не говори мені про майбутнє. Будь ласка. Ми обоє розуміємо, що я не доживу... – Перестань! – перебив він, підвищуючи голос. – Я тобі казав багато разів: не думай про погане. Ти будеш жити! Я все зроблю для цього. Якщо треба – на Говерлу піднімусь і Дніпро перепливу, але ти житимеш. Я знайду тобі донора. Ти виживеш! Його посмішка зникла. Він розсердився, бо всі навколо кажуть мені думати позитивно, але я не можу. Коли думаю про гарне, починаю плакати, бо розумію, що цього всього не буде.

​   Я не хочу це нікому казати... але час від часу кажу – батькам, Максимові, навіть Артемові. І навіть Артем, який втратив ногу, здається сміливішим за мене. Людина, що була у важких обставинах, уже нічого не боїться. А мені залишається змиритись із тим, що це просто кінець.   ​Учора ввечері, коли я сиділа в палаті, зі мною була мама – Максим робив домашнє завдання у Артема. Двері були відчинені в коридор. Я почула, як лікарі крикнули: В операційну! Швидко! Я не зрозуміла, що трапилось. Попросила маму вийти й подивитися. Вона вийшла, і я сама побачила, як у кінці коридору, біля операційної, везли маленького хлопчика. Медсестра тримала крапельницю, поруч ішов лікар, ще дві медсестри позаду. За ці три місяці тут я багато чого чула й бачила.

​  Я розповідала вам про бабусю із сусідньої палати. Ми з нею подружилися. Вона бачила, як Максим бігає то до мене, то до Артема, і якось прийшла, сіла й сказала, що ми дуже красива пара. ​Вона поділилася легендою:

Карі очі закохуються в блакитні, а блакитні — у карі. Мені здалося це дивним, але потім я згадала наші очі — і зрозуміла, що легенда ніби про нас. Бабуся часто сиділа з нами. Я розповідала їй, що люблю українські твори.  Останнього разу вона сказала, що хоче стати моїм донором — але спершу хотіла знати, чи я не проти.

​Я відповіла, що проти. Я пояснила: не хочу забирати чиєсь життя. Вона підходила до моєї мами — і мама, звичайно, погодилася... не щодня до тебе приходить людина, що хоче врятувати твою дитину.

​Але я не хочу, щоб ця прекрасна бабуся померла через мене. Або будь-хто інший.