Глава7" Моє життя із коханим" частина 1

Марія
Із того часу, як мене Максим поцілував, пройшло два місяці. За цей час ми стали дуже близькими. Ви можете запитати, як відреагували мої батьки на те, що ми разом?
Мама привітала нас і сказала, що повністю довіряє мене йому.
А тато просто потиснув руку Максимові.
Брат Максима зрадів, що у нього тепер така гарна невістка. А його мама тепер приїжджає до нас у лікарню — вона полюбила мене, як свою рідну доньку.
У нас усе добре, але моє здоров’я погіршилося. Я знову підключена до апарату дихання — іноді важко дихати. У роті трубка, але я навчилася говорити з нею.
За цей час багато людей хотіли стати моїм донором: тато, брат Максима (Артем) і навіть бабуся із сусідньої палати.
На жаль, я досі 17-та у черзі, як і була.
Максим щодня зі мною — він чергує між братом і мною.
У моїй палаті тепер стоїть маленьке крісло, яке розкладається, — на ньому він ночує. Одну ніч — у брата, другу — у мене.
Усі моляться за мене. Я ніколи не думала, що саме так закінчиться мій перший курс навчання.
​Скоро іспити, але, напевно, мене на них не буде.
Я потроху змирилася з тим, що можу просто не вижити, але не хочу про це казати ні мамі, ні татові, ні Максимові.
​Щодня Максим розповідає мені щось нове — як проходять його заняття.
Він теж закінчує перший курс, але вчиться не на лікаря — він майбутній пожежник.
Як співалося в «Христини Соловій в її пісні. Хто, як не ти, спалить мої мости? Хто, як не ти, відбудує їх знову?» —  То це ніби стосується його. Він щодня піднімає мені настрій — приносить щось солоденьке (якщо лікар дозволяє), фрукти, овочі.
Його мама готує мені домашні обіди, вечері, сніданки. Лікарня годує, але домашня їжа — корисніша і смачніша.
​Максим знає мене настільки добре, що навіть мої батьки не знають мене так, як він. А я знаю його. Ми — ніби одне ціле.
​Знаєте, скільки я книжок перечитала за свої 17 років? Скільки фільмів і серіалів передивилася?
Я завжди була впевнена, що у дорослому житті такого кохання не буває.
Так, мама й тато — для мене приклад. Вони дуже кохають одне одного, але таке — рідкість. Я думала, що у мене такого шаленого почуття не буде ніколи.
А після того, як я дізналася про свою хворобу, взагалі вважала: хто ж може закохатися в мене?
Але він — закохався. З першого погляду. І я в нього.
З групи до мене ніхто не приходить.
У школі теж ніхто не дружив зі мною. Я не знаю, чому.
У 10-му класі стався випадок, після якого зі мною перестав дружити весь клас.
Я запам’ятаю це на все життя. Тому друзів у мене немає — тільки Максим.
У Максима друзі були, але після того, як він переїхав у лікарню до мене, вони перестали з ним спілкуватися.
Виявляється, для когось це дивно — коли хлопець ночує в лікарні, де лежать його брат і його дівчина.
​Він ходить на пари, нічого не пропускає. Перший тиждень пропустив, але я змусила його повернутися.
Він не слухав ні маму, ні брата — послухав тільки мене.
Тому зараз він на навчанні, а я весь день у лікарні під наглядом. Артем теж.
Після пар Максим одразу приходить до нас.
У мене в палаті його одяг, в Артема — його підручники.
Він бігає між палатами.
Артема перевезли ближче до мене, бо мене перевозити неможливо.Тому він тепер у сусідній палаті — я в 14-й, він у 15-й.Скоро в мене день народження — 18 років. Повноліття. Мій день народження — 30 травня.
Сьогодні 02.05.2025.
Сьогодні я дочитала книгу «Моя провина». Вона мені дуже сподобалася.
Хочу прочитати всі три частини. Сподіваюся, встигну.
​Ви можете спитати, чому я так довго читала одну книгу?
Коли я познайомилася з Максимом, — це було в березні, — бабуся перед смертю попросила маму купити мені її.
Мама дала її мені вже в палаті, коли я змирилася зі своєю хворобою.
​На першій сторінці — напис бабусиною рукою:
«Для моєї улюбленої Марії».
Це тепер моя найулюбленіша книга.
​Я знаю, що вийшов фільм чи серіал за цими книгами, але хочу дивитися тільки після того, як прочитаю всі три.
​    Я дивилася на книгу, яку щойно дочитала, і тихо в палату зайшов Максим.
Я почула його кроки, підняла очі й побачила його.
Сонце світило у вікно — промінь упав прямо на Максима, і він трохи примружився.
А я досі не могла повірити, що саме цей хлопець став моїм — і ми вже майже три місяці разом.
​— Привіт, — сказав Максим, посміхаючись.
— Привіт, — відповіла я.
​— Як у тебе справи в університеті? — запитала я.
— Усе добре. Сьогодні був модуль. Ми мали назвати всі прилади, які повинні бути в пожежній машині. Було кумедно.
— І на яку оцінку ти склав?
— На п’ять.
— Я тобою пишаюся. Іди, я тебе обійму.
​Максим підійшов до ліжка і сів поруч.
Я була підключена до апаратів— сидіти не могла, просто лежала.
Він притулився до мене. Коли я його обіймаю — мені завжди стає спокійніше.
Я ніби забуваю, що мені залишилося кілька місяців жити.
Ви скажете: чому я так впевнена, що помру і не знайдеться донор?
Бо якщо за цей час не знайшовся, то й не знайдеться.
І я нікому з рідних не дозволю ризикувати життям заради мого.
Так судилося. Якщо подумати, комусь треба померти, щоб я жила.
То краще я помру, ніж хтось інший.
Це моя логіка. У кожного вона своя.
"У кожної людини своя думка і логіка.
Люди не можуть мислити однаково — навіть якщо це кохана людина, брат, мама чи тато.
Хтось бачить у ситуації багато виходів, а інший — лише один.
Пам’ятайте: кожна людина думає інакше, ніж ви".
І поки я це промовляла сама до себе, Максим сидів поруч і тримав мене за руку.