Глава 6 "Я закохався?"Частина 2

Марія

Після того як Максим пішов, я заснула на годину. Коли прокинулася, у палаті стояла мама й говорила з лікарем. Я їй легенько посміхнулася, вона подивилася на мене й теж посміхнулася.

— Аналізи хороші, все добре, але додому ми поки що її не відпустимо, тому що їй може різко стати погано. Щодо операції я хотів із тобою поговорити, Маріє. У тебе аналізи в нормі, але тобі будь-якої хвилини може стати зле. Ми тебе зараз від’єднали від апарата дихання, але ненадовго, звичайно. Ми будемо сподіватися, що все буде добре, але будь-якої миті тобі може різко погіршати, і ти повинна до цього бути готова. З приводу пересадки серця — ми поставили тебе в чергу. Ти сімнадцята. На жаль, ти сама розумієш, який зараз час в Україні, і тема трансплантації дуже складна. Але я тобі обіцяю: все буде добре, — сказав лікар, дивлячись на мене.Коли я його слухала, в мене вже збиралися сльози. Я подивилася на маму, яка плакала, і сказала: 

— Вийдіть, будь ласка, всі з палати. Я хочу побути сама, попрощатися з життям.Мама підбігла до мене, хотіла обійняти, але я її швидко відштовхнула.

— Мамо! — сказала я. — Відійдіть, не підходьте, будь ласка! Залиште мене саму! — кричала я, як тільки могла.  Я так кричала, я так плакала з усієї сили, яка лишилася в мені. Лікар вибіг у коридор, залишивши двері відчиненими, побіг по медсестру, щоб, мабуть, вона ввела мені заспокійливе. А мама просто стояла й плакала, дивлячись на мене. Люди, що йшли коридором, дивилися на мій крик, ніби я якась тваринка в зоопарку. Мама стояла й плакала. Вона хотіла підійти до мене, заспокоїти, але щось її стримувало.

А я весь цей час ридала від того, що не могла повірити, що таке сталося саме зі мною. Логічно подумати — я можу не дожити до тієї операції, бо будь-якої секунди може прилетіти ракета. Війна триває в моїй країні. Я лише сподіваюся дожити до того дня, коли побачу перемогу.

Мама стояла, а я все плакала й обдумувала. І тут я побачила на тумбочці вазу — кинула її об стіну. Маленькі шматочки скла розлетілися по палаті. Мама злякалася й вибігла — чи то по лікаря, чи по медсестру, чи просто втекла від того, що відбувалося. А я далі кричала.

І тут у коридорі я побачила Максима. Він стояв і дивився прямо на мене. Мені було байдуже. Нехай дивляться всі — ніхто не зрозуміє, що у мене всередині, який біль я відчуваю. Просто уявіть: ви живете в країні, де щодня може прилетіти ракета й убити вас… а тепер додається ще те, що ви можете померти й так — просто не доживши до пересадки. Ви сімнадцята в черзі. І час зараз такий, що всім і так все зрозуміло.

Я побачила, як Максим зайшов у палату. Він стояв, заціпенілий, дивився на розбиту вазу на підлозі, а потім ніби щось його підштовхнуло. Він підбіг до мене й просто обійняв. Може тому, що мама мене не обняла… Я знаю його лише два дні, але коли він притиснув мене до себе, я відчула, як той вулкан усередині затих. Наче буря в мені згасла. Наче я опинилася в пустелі, а сльози лилися, як сильна злива.

Я щось говорила, але нічого не чула. Просто заплющила очі й притулилася до його плеча. Не знаю, чи бачила це мама, коли повернулася. Він гладив мене по спині, заспокоював. Десь через десять хвилин буря в мені стихла, але руки все одно тремтіли.Він запитав:  — Чому ти так сильно плачеш? Що трапилося?

— Я можу ПОМЕРТИ! — закричала я на весь голос. Він мене заспокоював, а я продовжувала плакати. І тут зайшла медсестра: — Треба вколоти ліки, щоб ви заспокоїлись.

Я подала руку, вона ввела ліки в катетер. Біля дверей стояла мама, дивилася на мене крізь сльози. Вона зайшла, сіла поруч. Коли Максим хотів піти, бо вже був пізній вечір, я викрикнула:

— Будь ласка, Максиме, не йди! Не залишай мене саму!

— Але ж мама поруч. Ти не сама, — відповів він.

Мама повернула голову й сказала:

— Максиме, я тебе прошу, залишся з нею, якщо вона просить.

Вона встала, звільнила місце Максиму й пішла додому.— Доню, я піду. Ти в надійних руках? — запитала мама крізь сльози.— Так, — відповіла я.

Мама пішла, а ми сиділи й мовчки дивилися одне одному в очі, доки я не заснула від ліків.

__________________________

Максим

Коли Марія заснула, я взяв її за руку й підніс до вуст. Вона була теплою. У мене й досі не виходило з голови, як голосно вона кричала, як плакала. Я сидів і просто дивився на її природну красу. Потім тихо встав і пішов до брата.

У коридорі було темно. Черговий лікар сидів із медсестрою. Я пішов до палати брата. У нього був диван, на якому я спав. Коли я зайшов, брат повернув голову. Я сів на дивані.

— Як ти, брате? — запитав я. — Добре. А ти? — Теж добре. — А як Марія? — усміхнувшись, спитав він.

Я теж усміхнувся:

— Добре. — Скажи… вона тобі подобається? Можеш довіряти мені.

— Я не знаю, брате. У мене таке вперше. Наче подобається, але… не знаю.

— Малий, у житті все буває. Але пам’ятай: живи своїм життям і насолоджуйся тим, що маєш. Стосунки можуть розвинутися, можуть і ні. Але ти опинився в цьому не просто так. Просто запам’ятай, — сказав він.

Я слухав уважно. Я завжди довіряв братові всі свої секрети. Але коли це перше кохання — соромно говорити навіть із рідними. Але я дякую Богові за брата — він завжди мене підтримає.

— Я тебе почув. Я тобі поясню, що відчуваю. А ти скажеш, що це. Коли я дивлюся на неї, у мене всередині щось дивне. Особливо, коли дивлюся в її карі очі і на її посмішку. Сьогодні, коли ти спав, я пішов коридором, побачив відчинені двері в її палату. Заглянув. Вона кричала й плакала. Лікар сказав їй, що вона сімнадцята в черзі на трансплантацію. Вона була в розпачі. Мама хотіла обійняти — вона відштовхнула. Мама стояла й плакала. Люди проходили повз і дивилися на неї, ніби на тварину. Ніхто не підійшов. Чому люди такі?.. Я розумію, у кожного тут своє горе, але якщо ти бачиш людину в такому стані — підійди, підтримай. А коли я зайшов, я ні про що не думав. Просто хотів її заспокоїти. Вона розбила вазу  скло було по всій палаті. Я сів біля неї на ліжко й обійняв. Різко, мабуть, вона не очікувала. Але коли вона обняла мене у відповідь — я відчув щось дивне. Можливо, я закохуюсь. Я не знаю, як це. За 18 років я ні в кого так не закохувався. Сподіваюся, вона теж щось відчуває… Коли я її обіймав, у мені була буря емоцій. Вона плакала в моє плече. Мені самому хотілося плакати. Мені стало її так шкода. Я знаю її два дні, але ми повинні залишатися людьми. І коли вона крикнула, що може померти… у мене ніби серце на шматки розлетілось. Так, вона сімнадцята, але лікарі роблять усе можливе. Вона доживе до операції… але ж ми не знаємо, що буде завтра. Ракети прилітають щодня. Тому… такі мої почуття. Що скажеш?