Глава 4 "Перша зустріч,за довгий час".

Максим.

Ми сиділи й чекали, коли вийде лікар і дозволить нам зайти до брата. Його щойно привезли й одразу відвезли на аналізи, а нам сказали просто чекати, що ми зможемо його побачити вже в палаті.
Поки ми сиділи, з голови не виходила та жінка, яка обійняла мене на вулиці. Я думав про неї, про її дочку і що ж із нею сталося, що мати була такою засмученою.

— Мамо, тобі води принести? — спитав я.
Насправді мені просто хотілося пройтися й подивитися, де та жінка з дівчиною.

— Ні, мені не треба. Тільки не довго, будь ласка… не залишай мене тут надовго.
— Добре, мамо, — відповів я й пішов довгим коридором до автомата з водою.

Йдучи, я помітив через прочинені двері палати ту саму жінку.
Я взяв воду, попив, поруч продавали фрукти — я купив три банани. І, зібравшись із думками, підійшов до дверей палати, де лежала її дочка. Я вагався дуже довго, але все ж зайшов.

— Добрий день. Я бачив, що ви тут сидите, тому вирішив принести вам банани, — сказав я.
Жінка посміхнулася, а коли я перевів погляд на її дочку — я завмер. Такої краси я не бачив у житті. Вона була настільки прекрасною, що банани просто випали в мене з рук.

— Дякуємо вам велике. А як тебе звати? — запитала жінка.
— Максим, — відповів я, не відриваючи погляду від дівчини.

Я розглядав її все: волосся, губи, брови, руки… але найбільше — її карі очі.
Піднявши банани, я поклав їх на тумбочку біля ліжка.

— А тебе як звати? — спитав я вже у дівчини.
Вона підняла голову й подивилася на мене тими своїми карими очима, в яких була невідомість і тиша.
— Марія, — промовила вона й ледь усміхнулася. Її усмішка була такою ж чарівною, як і вона сама.

Я ще кілька секунд стояв, дивився на неї, а потім розвернувся.

— До побачення. Нехай вам щастить.
— До побачення, — сказала жінка й посміхнулася.

Вийшовши в коридор, я подумав:
Може, це моя доля? Може, я також їй сподобався? Чи є в неї хлопець?

Мама сиділа під кабінетом. Я тільки встиг сісти поруч, як вийшов лікар.

— Добрий день. Ми провели всі аналізи. Можете зайти в палату 25.

Я швидко пішов коридором. Я не міг дочекатися, коли побачу брата. І ось — цей момент. Мама зайшла першою, я за нею.

Він лежав підключений до апаратів. Лівої ноги не було до коліна. Коли я це побачив, я ковтнув увесь біль, щоб не розплакатися. А коли глянув на його обличчя — завмер. Я ніколи не бачив його таким: сумним, виснаженим. Його очі були сповнені болю. Волосся скуйовджене, щоки потріскані від сухості.

Я просто стояв і дивився на нього, поки він говорив з мамою. А коли брат повернув голову до мене, серце ніби забилося сильніше.

— Максиме, чого мовчиш? — спитав він. — Ти так виріс, брате. Як справи?
— Я просто не вірю, що бачу тебе… Все добре. Тебе побачив — і вже краще.

Я закрив руками очі.
— Малий, перестань. Іди сюди, — сказав він.

Я нахилився й обійняв його. І хоч мама казала не плакати — я не зміг. Всередині все боліло. Я притиснувся до нього й заплакав. Він обійняв мене.

— Малий, я вже поруч. Заспокойся, — промовив він тихим, втомленим, але теплим голосом.

Я підвівся:
— Дякую Богові, що ти живий… Але ти ж більше не зможеш займатися волейболом.

Посмішка зникла з його обличчя.
— Максиме, пам’ятай: у житті це не найважливіше. Те, що я втратив ногу, нічого не змінює. Я живу — і буду жити. Так, я вже не піду воювати. Моя місія закінчилась. Я виконав свій обов’язок.

— А як ти тепер будеш жити без ноги?.. — у мене знову набігли сльози.
— Звичайним життям. На війні я багато зрозумів. У кожної людини є своя місія. І я зрозумів, для чого прийшов у це життя: щоб захистити тебе, маму і всіх українців.

Сльози текли по моїх щоках. Я витер їх рукою й спробував усміхнутися.