Глава 3"Мить,коли я всередині померла"

Марія 

Коли мене привезли назад у палату, двері були привідкритими. Лікар вийшов до моїх батьків, які чекали в коридорі. Я бачила тільки маму — вона стояла й дивилася на лікаря, чекаючи хоч якоїсь хорошої новини.

— Мені дуже прикро, що ви це переживаєте… — почав лікар.
Я тихенько лежала і слухала, як йому важко було говорити моїм батькам те, що сталося зі мною.

— Міокардит… Мені дуже шкода, що це трапилося саме з вашою донькою.

Я почула, як мама заплакала. Я так хотіла до неї, хотіла обійняти, але не могла, бо була підключена до апаратів.

— Лікарю… — тато хотів щось запитати, але від болю не міг вимовити.

— Вона буде жити? — нарешті запитав він.

У ту мить мені здалося, що це все сон… Що зараз я прокинуся у своїй кімнаті.
«Чому саме я? Чому?»
«Якщо вам здається, що життя легке — переконайтесь, чи ви живі, бо життя важке… і може обірватися в будь-яку хвилину.»

Лікар довго мовчав, потім сказав:

— На жаль, зараз я не можу дати точну відповідь. Їй потрібно робити пересадку серця. Ми вже поставили вас у чергу і взяли всі необхідні аналізи.

Коли я це почула, я почала так сильно плакати, як ніколи. Мені все боліло — і тіло, і душа. Очі пекли від сліз, губи були мокрі. Я просто хотіла жити.

Через деякий час до мене зайшов тато. Сів поруч, взяв мене за руку. Він готувався щось сказати, але я його перебила:

— Тато, я все чула… Я знаю, що казав лікар. Скажіть мені, що все буде добре. Не мовчіть… тату, скажіть! Я буду жити чи ні?!

Я кричала так сильно, що прибігла медсестра, зробила укол у катетер і попросила тата вийти. Він нічого не сказав і вийшов.

Коли я прокинулась після заспокійливого, я почула, що мама плаче.

— Мамо… ви плачете? — запитала я.

Вона сиділа до мене спиною, але коли почула мій голос, підбігла, сіла біля моїх ніг і взяла мене за руку. Її очі були червоні, видно було, як сильно вона втомилася.

— Доню… все буде добре, — тихо сказала вона й притиснула мою руку до своїх вуст. Вони були холодні й мокрі від сліз.

— Коли ти заснула, ми пішли трохи на двір. Тато пішов по воду, а я сиділа в машині й плакала. До мене підійшов хлопець… Я не знаю чому, але я його обійняла. Він спитав, що сталося, а я сказала, що моя донька може… А він сказав: “За життя треба боротися.”

Мама стиснула мою руку сильніше.

— Мамо, той хлопець був правий. Все буде добре. Я буду боротися до кінця.