Глава2 "Дзвінок ,який перевернув світ"

Максим

Коли я повернувся додому після зустрічі з друзями, я почув мамин плач. Я побіг на кухню — мама сиділа на підлозі й просто плакала.
— Мамо, що трапилось? Чому ти плачеш? — запитав я.

Ми жили вдвох, бо мій старший брат пішов на війну. Це для нас дуже важка тема. Я пам’ятаю, як мама просила його не йти, але він сказав, що повинен. Він був одним із перших добровольців, коли почалась повномасштабна війна. Уже майже чотири роки ми чуємо його тільки через переписки. Він щодня надсилає смайлик, щоб ми знали, що все добре.
Але сьогодні в мене було дивне відчуття, що щось сталося.

— Максиме… твій брат… втратив ногу, — тихо сказала мама.

— Що?! — я підскочив угору і не міг повірити тому, що почув.

— Мені подзвонили… сказали, що Артем у госпіталі… і його скоро перевезуть у нашу лікарню, — мама ледве вимовила слова, ковтаючи сльози.

Мені стало так боляче, ніби всередині все зжалося. Артем усе життя грав у волейбол, займався спортом. А тепер він навіть не зможе нормально ходити.

— Коли його привезуть? — запитав я, майже не впізнаючи свій голос.

— Сьо… сьогодні… — мама не змогла договорити і знову заплакала.

— Мамо, вставай. Поїхали. Ми будемо там його чекати, — сказав я, хоч сам ледве тримався.

Через деякий час мама заспокоїлась, і ми вже збиралися їхати. І тут задзвонив її телефон. На екрані було написано “Артем”. У мене ніби все всередині зупинилося. Я віддав мамі телефон, вона увімкнула гучний зв’язок.

— Ало… мене чути?.. — голос був важкий, втомлений, але це був він.
— Мене везуть у лікарню… ви приїдете?..

Я одразу побіг до кімнати збирати речі — я вирішив, що житиму в лікарні, поки він не поправиться.

Коли я повернувся, мама вже стояла біля дверей.
— Максиме… коли побачиш Артема, не плач при ньому. Щоб йому не було ще важче…
У її очах знову появилися сльози.
— Добре, мамо… — сказав я, хоча всередині мене все боліло.

Коли ми приїхали до лікарні й вийшли з машини, я почув сильний плач. У сусідній машині сиділа жінка й тримала в руках фото дівчини. Поки мама закривала авто, я підійшов до неї.

— Перепрошую… з вами все добре? — тихо спитав я.

Жінка підняла голову, подивилася на мене — і просто обняла.
— Моя донька… вона може не вижити… — прошепотіла вона.

Я не знав, що сказати. Я просто стояв і тримав її, бо інколи слова нічого не можуть змінити.