Глава 1 "День,коли все зупинилося"

Марія 

Моя історія почалася давно. Скоро мені буде 18, і за цей час я зрозуміла багато речей, які інші люди усвідомлюють роками. Дехто може сказати, що я ще занадто молода, щоб щось знати про життя, але я багато читаю, багато думаю, і це дає мені свій досвід.

Мене назвали Марією на честь бабусі. Вона також дуже любила читати, і ми з нею завжди були дуже близькі — не просто бабуся й онука, а наче дві подруги. Вона завжди була для мене теплою, рідною людиною. Зараз вона тяжко хвора, у неї рак легень, тому я проводжу з нею багато часу. Я з дитинства знала, що хочу стати лікарем, але тепер, коли бабуся захворіла, я точно вирішила, ким хочу бути.

Одного весняного ранку сонце світило прямо в мою кімнату. Я прокинулась і раптом почула мамин крик. Вибігла в коридор — біля бабусиної кімнати стояла швидка. Я нічого не розуміла.

— Мамо, що сталося? Чому ви плачете?

Мама ковтнула сльози й тихо сказала:

— Бабусі більше немає…

У той момент мій світ розлетівся на шматки. Я впала на підлогу й просто плакала. Я знала, що цей день колись прийде, але не вірила, що це буде так раптово. Лікарі щось питали, мама щось говорила, але я ніби перестала чути. Усередині все боліло так сильно, що я просто заплющила очі.

Коли я прийшла до тями — я була в лікарні. Поряд стояли мама й тато, а з ними лікар. Я спробувала піднятися, але лікар швидко підійшов і сказав лежати. Я хотіла щось сказати, але відчула в роті якусь трубку. Озирнувшись, побачила апарат біля ліжка з цифрами та датчиками, а на пальці — маленький прищіп-датчик. Я дивилася на батьків, але нічого не могла зрозуміти. І раптом слух повернувся.

— Як ти себе почуваєш? — спитав лікар.

Говорити з тією трубкою було важко, але я прошепотіла:

— Добре… Що зі мною сталося?

Лікар подивився на моїх батьків і серйозно сказав:

— Ти втратила свідомість. Ми зробили аналізи й побачили проблеми з серцем. Через це ти підключена до апарата. Зараз ми зробимо УЗД серця, щоб підтвердити діагноз.

Ці слова мене дуже налякали. Здавалося, що я можу втратити життя.

Мама підійшла, взяла мене за руку й сказала:

— Доню, все буде добре.

Але її очі зі сльозами й тремтячий голос показували, що вона сама боїться. Вона намагалася посміхатись, але я бачила, як їй важко.

У палату зайшла медсестра й сказала, що час їхати на УЗД. Всередині мене все стискалося від страху, але я намагалася триматися. Я повторювала собі мамині слова, хоч і не дуже вірила в них.