ГЛАВА XIII «ОВЕЧКА»

Вона не відчувала свого тіла. Це було схоже лише на якусь невагомість, якийсь нереальний стан, щось більше схоже на сон, на марево, на якесь містичне видіння. Вона була абсолютно одна, лише тихі, якісь неначе магічні звуки долинали до її вух …Чи не одна? Серед нерозбірливого потоку чогось незрозумілого, якихось плавних, нечітких переливів вона побачила очі. Якісь знайомі, рідні очі. Вони сяяли чимось теплим та привабливим, тягнули її за собою. Це марево виявилося таким солодким, таким ласим, що навіть не поставали думки: «Де я?», «Що це?» Лише насолода. І спокій. І рідне тепло огортало її.

***

Раптом відчулася якась важкість. Дихання несподівано обважніло. Хоча, можливо, воно було таким й раніше. Повітря довкола неначе тиснуло тяжким стовпом, от-от би розчавивши її. У горлі було сухо, удари серця пульсували у голові, віддаючи у самі скроні. Вона мимовільно скривилась. Аж зараз відчулося, як увесь лівий бік огидно нив, боляче палаючи. «Леле…» - лише промайнуло у її свідомості.

Зоряна проковтнула слину, через силу розтуливши повіки. Спочатку світ перед очима плив у різні боки. Навколо була напів темрява, лише невелика лампа, що стояла поряд на тумбочці, освітлювала приміщення. Коли картинка стала чіткішою, дівчина кинула погляд вбік. Поряд сиділа Ліза. Її очі були заплющеними, а дихання повільним та глибоким: вона дрімала.

Тихим, захриплим голосом Зоряна протягнула:

-Л-лізо?..

Почувши кволий голос, вона, пробудившись, кинулась, пів секунди розгублено бігаючи поглядом довкола. Наступної миті її очі зупинилися на Зоряні: у погляді відобразився жаль. Майже одразу подруга промовила:

-Зараз, я… Ти лежи, а я лікаря покличу.

Вона уже підвелася, аби вийти, але дівчину така відповідь не дуже влаштувала:

-Зачекай, - так ж мляво, проте наполегливо мовила вона, - де я? І… Що зі мною?

Ліза спинилася, озирнувшись на неї. У її погляді було щось неясне. Підійшовши ближче, подруга відповіла:

-Я знайшла тебе у вбиральні…

-Я… Пам’ятаю, - перебила дівчина, - на мене хтось напав. А… Що зі мною зробили?

Ліза замовчала. Вона знітилась, бігаючи поглядом по підлозі. «Я її такою ще не бачила…» - проскочило у її думках.

-Я… Точно не знаю. Тому й за лікарем іду. Він просив покликати його, коли ти прийдеш до тями, аби оглянути тебе при свідомості. Побудь кілька хвилин одна, гаразд?

-Мг…

Ліза криво, кволо посміхнулась, вийшовши за двері.

Навколо раптом повисла тиша. Здавалося, вона з кожною секундою все гірше тиснула на неї. У глухому безгомінні ніби і біль поводив себе зухваліше, розростаючись ледь не по всьому тілі. Аж зараз, зосередившись на собі, Зоряна згадала, як з неї зірвали сережку. Вона скривилась, тихо застогнавши, від чого ліва скроня та щока заболіли сильніше.

«На мене напали на культурному заході…» - заплющивши очі, подумала дівчина. Між її міркуваннями раптом стала пауза. Розплющивши очі від лихого усвідомлення, вона жахнулась, повторивши цю думку: «На мене напали на культурному заході!» Кволість та якась сонна тишина раптом перемінилися на паніку. Вона відчула, як кінчики пальців почали дрібненько тремтіти. «На мене дійсно напали?.. Причому конкретно на мене, підслідкували, відстежили… Вбити хотіли?» Остання думка змусила серце стиснутись. «Але чому? – все більш злякано думала вона, - чим я і перед ким «відзначилась»?»

Останні міркування та розуміння того, що сталося, не давали їй спокою. Їдкий страх та паніка кидали в жар, перекриваючи собою увесь фізичний біль. І як тепер бути далі? Невже напад може повторитися? Та й хто цього захотів? Ці питання, на яких зараз не було конкретної відповіді, одне за одним вирували в голові, змінюючись із неймовірною швидкістю, ледь не змушуючи сходити з розуму. Таке різке усвідомлення пробудило усі системи тіла, а злякана свідомість не корилася холодному розуму.

Невдовзі повернулася Ліза із лікарем. Після ретельного огляду виявилося, струсу, який був під питанням, у Зоряни не було. Лише шишка на голові, кілька синців з подряпинами, у тому числі на обличчі, та розірвана мочка вуха. Останнє було просто нестерпним. Здавалося, що хтось до зараз неначе плавно, проте так незносно впивався гострим лезом у шкіру. Дівчина була певна, що нічого болючішого вона ще не відчувала.

Усе було, як у тумані. Не відчувалося ні часу, ні емоцій, ні ще чогось. Можливо, лише деякий страх. Та дратівливість від фізичного болю. Так Зоряна й не відчула того часу, як її встигнули оглянути, і уже хотіла допитати поліція.

Дівчина разом із двома працівниками правоохоронних органів зачинилися у палаті, де вона була до цього, аби їм ніхто не заважав. «І для чого їх одразу викликали, якщо ніхто не був упевнений, що на мене точно напали? А раптом я збожеволіла, і сама таке зробила?» - із легкою, лихою іронією подумала Зоряна.

Один із поліцейських, зосереджено тримаючи погляд на дівчині, почав:

-Значить так, пані Зоряно… Ваші колеги повідомили, що знайшли вас із тілесними ушкодженнями та без свідомості у вбиральні орендованого приміщення. Чи можете розповісти, що сталось?

Вона витримала паузу, після, зітхнувши, зібрала думки докупи, почавши:

-Я хотіла вийти до вбиральні, підправити макіяж. Хтось, неначе вистеживши мене, увірвався туди із запасного входу, притиснувши мене до стіни. Потім я вирвалась, але мене наздогнали, вирвали сережку і штовхнули на підлогу. Я втратила свідомість, а потім прийшла до тями тут.

Працівник поліції уважно слухав, а потім, із деякою підозрілістю заглядаючи їй в очі, запитав:

-Чи не відбувалося цього вечора чогось дивного? Поведінка людей, збіг обставин?

Зоряна дещо знітилась, невпевнено відповівши:

-Та… Ні, начебто…

-Справді? А чому ж ви так невпевнено відповідаєте?

«До чого він хоче мене схилити?» - подумала вона.

-Просто я… Не очікувала схожого питання.

Поліцейський недовірливо хмикнув, запитавши: