ГЛАВА Х «ХОЛОД ВСЕРЕДИНІ Й НАЗОВНІ»

Минуло декілька днів. Нещодавно Зоряна завершила роботу над картиною на замовлення і позавчора портрет був відправлений замовнику. А вже сьогодні вранці вона отримала гроші. Порівняно із сумою, до якої та йшла, це було не так вже й багато, всього лише п’ять тисяч гривень. Проте перший прибуток її неабияк вмотивував. Дівчина була ладна малювати і по дві картини на день.

Сьогоднішній день мав бути насиченим: пари, завершальна робота над спільним навчальним проєктом, над яким вони уже працювали кілька днів.

Коли Зоряна хутко крокувала містом до будівлі свого корпусу, раптом відчула, як у кишені почав вібрувати телефон. Вона глянула на екран: це була Ліза. Передчуваючи, як зараз буде мерзнути долоня на холоді, дівчина підійняла слухавку, промовивши:

-Алло?

-Алло, привіт), - мовила Ліза, - ти така задихана. На пари спішиш?

-Угу.

-Зрозуміло, тому ти, напевно, й не бачила…

-Чого? – машинально нахмурившись, запитала Зоряна.

-Там Микита у наш груповий чат написав, але ти ще не продивилася, тому він сказав мені зателефонувати тобі особисто. За два тижні «Креативна молодь» святкуватиме п’яту річницю зі свого заснування. Гарна дата). Ми будемо влаштовувати святкування, тож сьогодні увечері о 18:00 має бути зібрання, присутність усіх на якому є обов’язковою. Ми обговорюватимемо майбутнє свято та усі нюанси.

Дівчина витримала павзу, розуміючи, що тепер точно не матиме жодної вільної хвилини сьогодні.  

-Гаразд… Я прийду, - невдовзі відповіла Зоряна, а потім продовжила: пробач, що я змусила вас зв’язуватись зі мною особисто(. Я просто проспала будильник, тому дуже поспішала зранку і взагалі на телефон не дивилася…

-Та усе нормально, не переймайся), - одразу відповіла Ліза, - та ти би ще точно встигла побачити усі повідомлення, просто Микита почав мені на мізки крапати, мов, чому усі переглянули, а Зоряна ще ні.

Дівчина всміхнулася, промовивши:

-Він, напевно, хвилюється, щоб усе було чітко та гладко).

-Взагалі Микита не з таких, що за все переживатиме до тремтіння в пальцях… Хоча ти, може, й маєш рацію). Дата визначна, свято грандіозне, тож, можливо, це й дійсно може бути приводом для хвилювань. До речі, я чула, Юля уже перевела тобі кошти за картину?)

-Так), - неконтрольовано посміхнувшись, відповіла Зоряна.

-Вітаю, це була твоя перша робота). У твоєму голосі стільки щастя… Справа в заробітку, чи просто у тому факті, що ти малюєш?)

-І те, і інше).

-Чудово). Будеш мати собі на прожиття, або, можливо, ти накопичуєш на щось?

-Друге). Маю одну мрію).

-Зрозуміло… Що ж, гадаю, вона швидко здійсниться). Гаразд, побачимося сьогодні увечері). До зустрічі, Зоряно).

-Бувай, Лізо).

У слухавці почулися короткі гудки. Дівчина заховала телефон до кишені, пришвидшивши крок, адже час піджимав.

Студентка забігла до аудиторії, на ходу привітавшись із Іванкою та Іллею. Зоряна пройшла до свого місця, віддихуючись. Вона відчувала, як від інтенсивної ходьби її плечі стали огидно мокрими, а серце стукалося так швидко та голосно, що його стукіт відчувався у всьому тілі.

Мирослава, що уже сиділа за партою, помітивши, у якому темпі сюди йшла одногрупниця, промовила:

-Ти так на занудну теоретичну пару бігла? Привіт.

-Занудну, не занудну, а відробляти її потім все одно доведеться, - відповіла Зоряна, дістаючи зошит та ручку для конспекту, - привіт.

-Проте на обличчі світишся, - зауважила подруга, - розповідай, де тобі уже зафортило.

Дівчина знову задоволено посміхнулася, прошепотівши:

-Мені переказали кошти за замовлену картину.

-Та ну, реально? – протягнула Мирослава, - ну це та-а-ак… То ти бізнесвумен тепер, чи як?)

Зоряна потиснула плечем.

-І скільки, якщо не секрет?

-П’ять тисяч. Це дрібниці порівняно із сумою, яку мені потрібно, але все ж…

-Якою такою сумою? Ти накопичуєш на щось, чи що? – здивувалася Мирослава.

Дівчина на мить замислилась. Вона не була впевнена у тому, що розповідатиме комусь про свою мету, але з Мирославою ділилася усім завжди. Тому, зважившись, Зоряна почала:

-Ти обіцяєш нікому не розповідати?

-М, ти що, щоб я і щось комусь лишнє ляпнула.

Дівчина посміхнулася, невпевнено прошепотівши:

-Я… Хочу допомогти Романові. А саме допомогти йому накопичити на протезування, адже сам він не потягне. Я про це нікому не розповідала, тільки тобі.

Мирослава перемінилася на обличчі, кілька секунд стримано мовчачи. В якийсь момент вона запитала:

-Ти от це серйозно зараз?

-Ну… Так, - невимушено відповіла вона.

-Ой леленько, Зоряно, ну яке протезування, ти що, смієшся? Залиш ти уже того інваліда у спокої.

-Мир…

-Не перебивай, будь ласка. Я ж тебе вислухала. Подумай про себе, Зорянко. Тобі ж двадцять уже. Чоловіка шукати, сім’ю будувати. Ти плануєш усе життя прожити на тій орендованій квартирці? Тобі життя собі будувати зараз треба, а не ображених долею людей рятувати. От назбираєш ти йому грошей, зробиш те все, і що потім? Піде твій сусід за вітром, як тільки роз’їдетесь. Зоряно, потрібно ширше мислити, а не думати лише про сьогодення. Жалітимеш потім.

Дівчина знітилась, відвівши погляд. Слова Мирослави звучали аргументовано, проте якось… Занадто егоїстично? Сухо? «А раптом вона має рацію? – подумала Зоряна, - якщо я допоможу Романові, а він потім просто візьме і піде з мого життя? А я й ніколи не замислювалася про те, як виглядатиме наше спілкування у майбутньому і ким ми будемо одне одному».

Остання думка змусила її серце забитися частіше та більш нервово, почала наростати якась тривога. Вона ніби боялася, що Роман може зникнути для неї, адже тепер наче не уявляла свого життя без нього. І чому б це її накрили такі переживання стосовно цього?

Та раптом до розуму стукнула інша, зовсім протилежна думка, одразу перемінивши її раптово змінений настрій на попередній лад: «Ні, Роман так не зможе. Він не зможе взяти і зникнути, не та це людина. Я впевнена у тому, що роблю».