ГЛАВА VIII «КЛОПОТАННЯ»

Цього дня Зоряна повернулася раніше. Зазвичай дівчина йшла додому пішки, адже жила не так далеко від свого корпусу, але сьогодні вирішила сісти на автобус. Вона мала за ці два дні намалювати портрет для портфоліо, тож намагалася якомога швидше повернутися додому, аби мати більше часу для цього.

Зоряна, нашвидкоруч перекусивши, закрилась у своїй кімнаті. Вона розклала пензлі, фарби, олівці, палітру та інші інструменти.

Та в момент дівчина завмерла над полотном, що стояло перед нею на невеликому міні мольберті. А звідки малювати? Юля сказала: не малювати із фото в Інтернеті. Проте малювати портрети з голови у неї не завжди виходило. Зазвичай Зоряна надихалася фото знаменитостей, чи просто випадкової людини в Інстаграмі, додаючи до її зовнішності трохи свого та створюючи окремий портрет. А тут зображена людина не має бути схожою на стокову картинку.

Вона, кілька секунд дивлячись на біле полотно, нахилила корпус тіла назад, аби розглянути все з іншого боку. Та як би Зоряна не намагалася уявити якийсь образ на тлі, у неї не виходило. Можливо, дівчина і змогла б щось зобразити, але тільки через багато спроб та неодноразово перемальований скетч. «Я не можу потратити пів дня на вигадування референсу, - подумала Зоряна, - у мене й так часу обмаль. Потрібно щось придумати».

Дівчина закинула голову назад, неоднозначно видихнувши. Та раптом їй на розум спала одна думка. Вона встала зі свого місця та вийшла із кімнати.

Зоряна підійшла до дверей кімнати Романа, як зазвичай прихиливши вухо до них, аби послухати, чим він займається. Там, як зазвичай було тихо. Після їхньої останньої, доволі відвертої розмови, вони майже до ладу не спілкувалися. Вчора другої увесь день не було вдома, а позавчора вона була зайнята навчанням.

Зоряна, невпевнено звівши руку, постукала. Чомусь, вона відчувала себе особливо незручно. Майже одразу вона почула дозвіл. Дівчина, відчинивши двері, зазирнула всередину. Роман сидів на ліжку за ноутбуком, щось невдоволено друкуючи. Проте, побачивши її, він мило посміхнувся, промовивши:

-Привіт). Ти щось хотіла?

-Привіт. Ти чимось зайнятий?

-Зоряно, коли ти навчишся заходити до кімнати, а не стояти в дверях?) Я не кусаюсь).

Дівчина, можливо, дещо незручно зайшла, причинивши двері.

-Раніше був зайнятий, але був би радий відмовитися від цього, - відповів він.

-Чому? У тебе щось не виходить? – сівши поряд, запитала вона.

-Можна і так сказати… Не бери в голову. Чому ти прийшла?

Зоряна на мить навіть забула, про що хотіла в нього попросити. Дівчина, підбираючи правильні слова, почала:

-Дивись, мені тут нещодавно запропонували приєднатися до однієї організації… «Креативна молодь». Чув?

-Ні.

-Ну я тобі потім покажу. Я буду там як комерційний художник. І мені потрібно зробити портфоліо. Для цього треба намалювати п’ять картин різної тематики. Чотири у мене вже є. Не вистачає лише портретної роботи. Але є один нюанс: я не можу намалювати портрет людини з Інтернету. Потрібно писати або з уяви, або з натури. На перше у мене піде занадто багато часу…

Він уважно слухав її, врешті запитавши:

-То до чого ти хилиш?

-Ти не міг би побути натурою для мене?

Роман перевів спантеличений погляд на Зоряну, очікуючи почути будь-що, але не це.

-Я? – здивовано перепитав хлопець.

-Так. Я намалюю твій портрет, і він буде представлений у моєму публічному портфоліо, - вона зробила паузу, несміло, благально додавши: якщо ти не проти.

Парубок збентежено похитав головою, відповівши:

-Зоряно, напевно, ні. Яка з мене натура? Я не вмію це все і…

-Як це «яка натура»? – тепер здивувалася дівчина, - навпаки, у тебе доволі вродливі риси обличчя, їх можна шикарно відобразити на полотні. Тобі нічого не потрібно робити, просто сидіти навпроти мене і посміхатися).

Роман зніяковіло всміхнувся від її слів. Зоряна додала:

-Я, звичайно, не змушую тебе, і… Все зрозумію, якщо ти відмовиш, але все ж…

Він витримав кілька секундну паузу, дивлячись кудись в бік. Зрештою парубок видихнув, відповівши:

-Гаразд.

Дівчина, будучи впевненою, що він не погодиться, втішено промовила:

-Правда?! Чудово, Романе, я… Дякую!)

-Та чого ти на перед дякуєш, а раптом з мене вийде паршивий портрет?)

-Нічого подібного! Ще раз спасибі).

Вона, не замислюючись, щиро та безпосередньо, неначе мала дитина, обійняла його за шию, а потім раптом зніяковіло відсторонилася та, трохи почервонівши, мовила:

-Вибач. Я чекатиму тебе на кухні.

Дівчина зіскочила із ліжка і вибігла з кімнати. Роман провів її поглядом. Погладивши себе по плечі, де секунду назад вона його тепло обіймала. Парубок неконтрольовано посміхнувся.

Зоряна розклала на підлозі перед собою усе своє знаряддя. Місця було багато, їй аж було незвично. «Потрібно було завжди тут малювати. Тіснилася у тій кімнатці», - думала вона.

Роман сидів навпроти, зацікавлено розглядаючи фарби, олівці та іншу маячню. Раптом він запитав:

-Ти на підлозі малюватимеш?

-Так. Зараз.

Вона взяла табуретку, поклала на неї свій маленький мольберт, а сама сіла на підлозі, підігнувши коліна під себе. Дівчина заклала волосся шпилькою, аби воно не заважало, та приступила до роботи.

Зоряна взяла олівець, починаючи наносити приблизний скетч. Вона перекидала погляд то на Романа, що не менш захопився процесом, спостерігаючи за нею, то на полотно перед собою. В якийсь момент хлопець запитав:

-Ти малюватимеш картини на продаж?

-Угу.

-У тебе з’явилася якась конкретна мета?

Дівчина на мить замовкла. «Та він людей наскрізь бачить, чи що?» - здивувалася вона.

-З чого ти взяв?

-Просто ти якось так раптово вирішила монетизувати свою творчість. Скоріш за все у тебе якась мета для цього, правильно?

-Який ти здогадливий.

Роман засміявся, перепитавши напевне: