ГЛАВА V «БІЛЯ ЗІРОК»

*Четвер, цей ж тиждень, за кілька хвилин до початку брейн-рингу*

Зоряна стояла у коридорі, спершись спиною в стіну. Одягнена у офіційно-діловий стиль, а саме чорну тенісну спідницю, білу сорочку з галстуком; та із бейджиком на грудях...

Навколо було багато люду, гостей, так ж само суворо одягненої молоді, людей старшого віку. Захід проходив після пар на базі їхнього університету. Самі змагання мали відбуватися у завчасно облаштованій для цього актовій залі.

Христя, Іванка, Ілля та Мирослава стояли разом трохи далі від неї. Вони щось зосереджено, проте жваво обговорювали, скоріш за все, планували їхню роботу та обговорювали майбутні змагання, іноді сміючись. «І знову я залишилася в тіні, - думала Зоряна, - при всіх моїх намаганнях та стараннях. Схоже, таку роль я посідатиму, принаймні поки не закінчу цей навчальний заклад(».

Зоряна не розраховувала на якийсь свій особистий тріумф, чи ще щось. Вона знала, що їй просто не дадуть слова та можливості якось показати себе. Усвідомлення цього робило її настрій песимістичним, холодним та беземоційним. Зоряна не очікувала отримати якісь незабутні враження, чи круто провести час. Вона вважала просто своїм обов'язком бути тут, адже так розпорядилося керівництво.

Цими днями Зоряна та Мирослава не розмовляли. Перша пересіла за іншу парту, не бажаючи якось спілкуватися із подругою. Мирослава ж, як здавалося Зоряні, не сильно переймалася цим. Хоча, можливо, їй так лише здавалося... Принаймні Мирослава не показувала свого занепокоєння стосовно їхньої сварки. Зоряна ж дещо хвилювалася, адже це була її єдина подруга. Вона розуміла, що у цій ситуації немає її провини, отож логічно вибачатися мала Мирослава. Дівчина терпеливо чекала цього, але подруга не робила нічого задля їхнього примирення. Невже Зоряні доведеться зробити перший крок? Чи на цьому їхнє спілкування завершиться?..

Зоряна глянула на годинник: майже шістнадцята година. За п'ятнадцять хвилин почнеться захід. Вона спостерігала за членами своєї команди, коли ті підуть у залу для конкурсу, аби не відстати та хоча б фізично бути у її складі.

Та у якийсь момент дівчина помітила, що Мирослава, що до цього розмовляла з іншими, раптом припинила розмову та направилася до неї. Зоряна машинально відвела погляд, зробивши вигляд, що не помічає її. Мирослава, підійшовши на достатню відстань, зупинилася поруч із нею, невпевнено промовивши:

-Ти чого тут стоїш?

-Ну Христя ж мене не покликала до вас, то, я думаю, напевно, так має бути? - іронічно відрізала Зоряна, гордо склавши руки на грудях.

Вона так ж не дивилася на одногрупницю, тримаючи свій погляд в стороні.

-Ну, Зоряно, що ти знову починаєш. Досить ображатися. Така подія, такий захід кльовий, усі такі класні. А ти, наче нудило. Досить тобі.

Дівчина промовчала. Слова подруги не звучали, як вибачення. Проте спроба Мирослави першою заговорити з нею трохи пом'якшила її.

-Зараз будемо до зали йти, ходімо. Чи ти так і плануєш простояти увесь час тут у коридорі? Ми ж, як не як, одна команда.

Зоряна прикусила язик, аби не сказати їй зараз те, що вона думала, та знову не пересваритися, тільки тепер на людях.

-Ходімо? - знову мовила Мирослава.

Зоряна зітхнула, розуміючи, що зараз не час, аби опиратися та показувати своє "я". Дівчина відповіла:

-Ах... Йдемо.

Мирослава посміхнулася, взявши її за руку.

Через кілька хвилин усі команди пройшли до зали для конкурсу, позаймавши підготовлені для них місця. До зали знесли парти та стільці із деяких кабінетів. На кожному столі стояла вода, паперові стаканчики та прапорець.

Довкола панував гул та метушня, інші студенти розсідалися по своїх місцях, жваво розмовляючи. Христя робила вигляд, що повторює якусь інформацію, хвилюється, проте Зоряна підозрювала, що це усе просто драма на показ.

«Цікаво, які наші шанси на перемогу? – думала Зоряна, - якщо ми посядемо хоча б якесь призове місце, Дмитро Анатолійович може додаткові оцінки поставити. Це зіграло б мені на руку». Їхня команда сіла за виділене їм місце.

Христя простягла телефон Іванці, аби та сфотографувала її. Спостерігаючи за цим усім, погляд Зоряни зупинився біля коміра сорочки Христини, де був причіплений бейджик із її ім’ям та назвою команди. Дивлячись на гарно виведене слово «Прогрес», дівчина іронічно хмикнула, подумавши: «Прогрес… Що за совківщина? Ох, принаймні я намагалася щось зробити…»

Зоряна озирнулася на інші команди та їхні назви. Вони усі були оригінальними та із сенсом. Розуміючи, як круто би вписалися її «Посланці Аполона», її серця знову торкнулися якісь нотки смутку, через що вона ледь помітно зітхнула.

-Ну все, зараз ми їх усіх порвемо, - азартно похрустівши суглобами пальців, мовила Христя, - план наших дій усі пам’ятають?

Вона навіть не звертала уваги на присутність Зоряни та на те, що та взагалі нічого не знала.

-Угу, - кивнув Ілля, - та іншим тут нічого не світить.

«Що за самовпевненість?» - промайнуло у її голові.

-Покажемо клас?) – виставивши долоню зовнішньою стороною вверх, жваво мовила Христя.

-Покажемо!) – так ж само поклавши свою долоню на її, відповіла Іванка.

Ілля та Мирослава теж поклали свої долоні зверху. Зоряна невпевнено потягнулася до них, зробивши те ж саме. Можливо, вона себе накручувала та їй показалося, але Зоряні ніби здалося, що Христя після цього незадоволено підібгала нижню губу.

Через хвилину, можливо, дві, на невелике підвищення, щось по типу сцени, що було в одному кінці зали, вийшла одна із викладачок університету, що була ведучою.

Аж зараз Зоряна помітила, що на сцені за столом сидять журі. Це було двоє чоловіків, молодий та трохи старший, та двоє  \жінок середніх років. Одного з них, того що був молодший, Зоряна, здається, навіть знала. «Зачекайте-но, - захоплено подумала дівчина, - це ж Микита, по-моєму. Він сторінку в Інстаграмі веде. Матінко… Якщо я нічого не переплутала, і це дійсно він… Я зобов’язана зробити сьогодні з ним фото».