ГЛАВА III «У ПОХМУРІЙ СОНЯЧНІЙ БУДЕННОСТІ»

Наступного ранку Зоряна прокинулася доволі рано, ще навіть до дзвінка будильника. Вона не розуміла, через що її сон припинився раніше. Дівчина кілька хвилин просто лежала із заплющеними очима: а раптом ще засне? Та, зрозумівши, що спати вона більше не буде, Зоряна вилізла із теплого ліжка, тихо ступивши на підлогу. Тепер їй потрібно було поводитися тихо, адже у неї був сусід. Роман, напевно, ще спав. Принаймні Зоряна була у цьому впевнена. Яка людина буде прокидатися о пів на шосту ранку по своїй волі?

Дівчина, обережно відчиняючи двері, аби ті не заскрипіли, вийшла із кімнати, пішовши вмиватися. Вона привела себе в порядок, випила кави із печивом, після одягнулася, зібрала необхідні на сьогодні речі та пішла на пари.

Сьогодні погода була гіршою, ніж вчора. Було холодніше, небо затягнене сивими хмарами, вітер. На вулиці, здавалося, було якось темно від цупкого шару хмар, сльота та холод зароджували бажання взяти чашку гарячого чаю, вкритися ковдрою та увімкнути якийсь серіал.

Ця пара, що проходила із куратором їхньої групи Дмитром Анатолійовичем минула доволі швидко. Цього викладача любили усі студенти. Він був веселим, жартівливим та завжди йшов на зустріч. Він викладав історію мистецтв. Предмет дещо занудний, адже тут рідко буває художня практика, матеріал складний, проте завдяки Дмитру Анатолійовичу на пари з історії мистецтв ходили всі.

Коли викладач завершив лекцію, більшість студентів уже почали збиратися, проте він їх зупинив:

-Агов, панове, зачекайте, я ще не закінчив.

Студенти, дехто прицмакнувши язиком, а хтось спокійніше, сіли на свої місця, обдарувавши Дмитра Анатолійовича своїми уважними поглядами.

-Дивіться, за тиждень, тобто п’ятого жовтня, на нашому факультеті між третіми курсами відбудеться особлива подія. А саме брейн-ринг на мистецько-інтелектуальну тематику. Ви, можливо, бачили в новинах, що раніше такі змагання проводилися між першим та другим курсом, плануються надалі між четвертим та п’ятим також, і ось надали честь на наступну п’ятницю показатися і нам. Ви знаєте, що нас всього дві групи на паралелі, а за вимогами має бути всього шість команд. Тому ми із Яною Сергіївною, куратором паралельної групи, домовилися, що кожну групу поділимо на три команди. Тож сьогодні увечері я надішлю вам розподіл, і ви уже можете придумувати назву команді, емблему та готуватися до вікторини. На заході буде доволі багато поважних людей, тож раджу вам гарненько повторити базовий матеріал, щоб не ганьбити себе і мене. Домовились?

Хтось із студентів кивнув, дехто озирнувся назад, перешіптуючись із товаришем.

-Чудово. Тоді можете йти на наступну пару.

Викладач почав збирати і свої речі, але раптом зупинився, додавши:

-Зоряно, залишся на кілька секунд будь ласка.

Дівчина дещо розгублено кивнула, подумавши: «І що я уже зробила не так?» Коли усі студенти вийшли із аудиторії, студентка підійшла до викладача, запитавши:

-Щось сталося?

-Я там чув, у тебе на днях із Жанною Вікторівною був невеликий конфлікт? – обережно мовив Дмитро Анатолійович.

Зоряна винувато відвела погляд, нервово водячи носком кросівка по підлозі.

-Я… Не знаю, що зі мною сталося(. Я не хотіла, це вийшло якось випадково… - почала дівчина.

-Тихенько, не нервуй, - мовив куратор, - я розумію, що Жанна Вікторівна іноді буває специфічною, але все ж… Постарайся просто менше конфліктувати з нею.

-Вона щось говорила вам про мене?(

-Нічого такого. Їй просто не сподобалась твоя витівка, от і все. Хоча, я тебе прекрасно розумію, Зоряно. Ми усі тут творчі люди, тож самовираження – це одна із наших рис. Проте Жанна Вікторівна має іншу сувору думку стосовно цього. Просто старайся робити те, що вона каже, от і все. Домовились?

Лагідний та злегка жартівливий тон розмови викладача трохи розслабив та заспокоїв Зоряну. Дівчина посміхнулася, відповівши:

-Так).

-Чудово). Тепер можеш іти.

-Дякую. Ще раз вибачте, - мовила вона, вийшовши з аудиторії.

Після наступної пари, де, до речі, у їхньої групи була практика, працювала столова. Так як сьогоднішнє меню багато кому запало в серце, велика кількість студентів направилася саме туди.

Зоряна та Мирослава стояли в черзі. Перед ними була Христя зі своєю подругою Іванкою. Зоряна не звертала на них уваги, адже була неймовірно голодною. Звучало смішно, але її головною мрією на даний момент була порція картопляного пюре із київською котлетою.

Мирослава, виглянувши вперед, роздивлялася страви, які там були, запитавши:

-Що ти будеш собі брати?

-Картопляне пюре і київську котлету. Мирославо, там ще багато людей перед нами?

-Ні, троє.

Христя, що стояла перед Зоряною, неоднозначно хмикнула. Наступної миті черга дійшла до неї. Христя, звисока розглядаючи страви, що залишились, помітила, що котлета залишилася одна, та демонстративно промовила:

-Одну порцію картопляного пюре та київську котлету, будь ласка.

Іванка, що стояла поруч, уже розраховуючись за свій обід, здивовано зиркнула на подругу, запитавши:

-Ти ж говорила, що не братимеш м’ясного…

-Яка різниця, що я там говорила, - роздратовано відрізала Христя.

Повар поклала їжу до тарілки, давши її Христі. Дівчина вдячно кивнула, пройшовши далі, аби розрахуватися за обід.

Коли Зоряна підійшла до стійки, її очі розгублено забігали по залишкам страв, що лежали у лотках за вітриною.

-А… Що, котлет не залишилось?.. – тихо запитала вона.

-Ні. Розібрали, - відповіла жінка, - давай швидше, не затримуй мені чергу.

Зоряна зніяковіло кліпнула очима, а потім, зітхнувши, відповіла:

-Картопляне пюре та салат з капусти, будь ласка.

Вона забрала свій обід, коротко подякувавши, після розрахувалася, пішовши за вільний столик.

Зоряна та Мирослава сиділи за столом. Друга, що взяла собі шматок риби та макарони; як то було зазвичай, щось торохкотіла, поки не помітила, що подруга взяла не те, що хотіла. Мирослава запитала:

-А чого це ти котлету не взяла? Грошей не вистачило?