ГЛАВА ІІ «СУСІД»

Це був четвер. Зоряна йшла на пари. Її настрій був доволі млявий, сонний. Вчора вона увесь вечір прибирала квартиру. Не хотілося, щоб у її майбутнього сусіда склалося погане враження про неї та Галину Миколаївну. Вона повитирала пил, пропилососила підлогу та поскладала речі. А потім ледь не усю ніч малювала картину, як їй наказала Жанна Вікторівна.

Працюючи над цією роботою, Зоряна відчувала неоднозначні емоції. І ту саму образу, і якусь печаль. Вона починала сумніватися у собі, у правильності своїх думок, встигла навіть пожаліти, що намалювала не те, що було задано. Перед очима досі мелькав суворий силует викладачки, насмішки одногрупників і так далі. 

Зоряна підійшла до дверей кабінету Жанни Вікторівни, стискаючи в руках сувій із малюнком, який малювала усю ніч. Дівчина, дивлячись у підлогу, непевно постукала у двері, чекаючи відповіді. Почувши схвальне, проте таке ж суворе та холодне «проходьте», вона несміло відхилила двері від дверного отвору. За столом, переглядаючи якісь прості скетчі олівцем, сиділа викладачка, розглядаючи їх через скельця окулярів. Жанна Вікторівна кинула короткий погляд на вхід, побачивши там Зоряну. Дівчина одразу промовила:

-Доброго ранку. Я тут… Принесла малюнок.

Вона підійшла до столу викладачки, протягнувши їй сувій. Перед тим, як взяти малюнок до рук, Жанна Вікторівна ще кілька секунд тримала свій погляд на роботі, що стояла у неї на столі, а потім глянула на згорнений ватман, що їй простягала студентка. Вона розгорнула його, оцінювально роздивляючись.

На полотні була зображена дівчина з блідою шкірою та чорним, неначе вугілля волоссям. Із її очей лилися сльози, а серце, як і в попередньому варіанті картини, ніби проглядалося крізь шкіру, стікаючи кров’ю. Підібрані тони фарби були холодними, що надавало картині свого певного настрою.

-Можеш, якщо тобі добре гайки закрутити, - холодно пробурмотіла Жанна Вікторівна, - бо багато ти щось собі розібрала, Зеленько.

-Я… Перепрошую за вчорашнє… - дивлячись у підлогу, невпевнено протягнула Зоряна, - я просто хотіла…

-Показати, що розумніша? Зоряно, припини. Йди на пари.

Дівчина замовчала, розчаровано підібгавши нижню губу.

-Вибачте, - ще раз кинула вона, поспіхом вийшовши із кабінету.

Ця пара, чомусь, відчувалася особливо довгою. Мирослава, що сиділа поряд куняла, Зоряна ж намагалася вникати у лекцію викладача, проте це було марно. Думки не трималися купи, свідомість хилило на сон після недоспаної ночі.

Натомість дівчина роздумувала: «У мене тепер буде сусід по квартирі. Я не житиму сама. Навіть не знаю, як реагувати на це. Вчора Галина Миколаївна просто поставила мене перед фактом. Я не можу зрозуміти, це на краще, чи на гірше… Вона не уточняла, яка саме у нього інвалідність. Це ж… Доволі узагальнене поняття. Це можуть бути як вади із зором та слухом, так і відсутність кінцівок, пошкоджений хребет і так далі. Я впевнена, що зможу вжитися із цією людино? Чи не буде йому незручно переді мною, чи мені перед ним? Ми зможемо спокійно жити поряд?»

Ці роздуми переслідували її аж до самого кінця пари. Коли продзвенів дзвінок, Зоряна висмикнулась із міркувань, опустивши погляд на парту, де стояв зошит із пустою сторінкою, де мав би зараз бути записаний теоретичний матеріал.

Після пар Зоряна та Мирослава, за запрошенням другої, пішли посидіти у кав’ярні із горнятком кави та смачненьким тістечком. Мирослава, як зазвичай, щось захоплено їй розповідала, чи то як вона вчора свою собаку на прогулянці загубила, чи як у неї макарони на плиті збігли. Зоряна не завжди вникала у її розповіді, проте іноді все ж слухала базікання Мирослави.

Дівчата зу пинилися у невеликій кав’ярні, яка була недалечко від їхнього університету. Приміщення було оформлене у затишному українському стилі: вишиті елементи, декор із штучної калини та колосків, невеликі жовто-блакитні прапорці. На фоні тихенько грала українська народна музика. За таке оформлення це кафе любило багато киян, а особливо часто тут сиділи студенти.

Зоряна та Мирослава вирішили посидіти на вулиці, поки осінь тішила людей своїми останніми теплими днями. Вересень уже підходив до кінця, листя на деревах починало жовтіти, а теплі дні все рідше проскакували між дощовою погодою.

Подруги зробили замовлення. Коли офіціантка відійшла, Мирослава запитала:

-А ти принесла Вікторівні той малюнок?

-Угу, - кивнула Зоряна.

-І що вона?

-Нічого. Я хотіла ще вибачитись, а вона холодно перебила мене, наказавши йти на пари. Схоже, досі гнівається(.

-Н-да… Знайшла ж ти собі проблем. Попало ж тобі придумати якусь маячню.

Зоряна неоднозначно підібгала нижню губу. Їй було, можливо, неприємно чути це, хоча вона розуміла, що Мирослава, напевно, мала рацію, і вона вчинила по-дурному і далеко не права.

-Це ти їй до ночі той витвір малювала? – знову запитала Мирослава, - така сьогодні зчавлена, наче яблуко гниле.

-Так… Ну… Майже, - протягнула Зоряна, - до мене вчора орендодавець приходила із новиною.

-Тебе виселяють? – награно здивувалася Мирослава.

-Дуже смішно, - дратівливо скривилася Зоряна, а потім продовжила: ні. Навпаки. До мене підселяють сусіда. Тож вчора увечері я приводила в порядок квартиру. А малювання залишилося на ніч.

Мирослава зміряла її поглядом, перепитавши:

-Сусіда?

-Угу. У мене ж квартира за задумом на двох розрахована.

-То тебе можна привітати, подруго), - посміхнулася Мирослава, - тобі пощастить, якщо це буде високий, красивий козак).

-Взагалі-то…

-Що?

-Він має інвалідність.

Мирослава в мить перемінилася на обличчі, знову міряючи поглядом Зоряну.

-Тобі про це одразу сказали? – запитала вона.

-Так.

-Зоряно, ти розумієш, на що погодилася?

-В сенсі?

-Подруго, інвалід – це інвалід. Ти розумієш, на що може перетворитися твоє життя?

-Ні? Мирославо, він просто буде моїм сусідом. У нас будуть окремі кімнати, бюджет і так далі. Окрім спільної кухні та ванної кімнати нас нічого не пов’язуватиме.