ГЛАВА І «НЕОРДИНАРНЕ БАЧЕННЯ»

*Україна, Київ, 2021 рік, наш час*

Зоряна йшла вулицями столиці, поспіхом оминаючи натовпи людей, що метушилися ранковим містом. Погода була дощовою: асфальт вкривали калюжі. На плечі у неї була величезна сумка, із якої визирав скручений у рулон ватман, за який вона постійно боялася, аби не промокнув, довгі пензлі із пухнастим ворсом та кінчик палітри. Дівчина запізнювалася на пари в університет.

Зоряна навчалася на третьому курсі Київського Національного Університету Технологій та Дизайну, їй було двадцять років. Ще змалечку дівчина дуже любила малювати, закінчила дитячу художню школу. Вона завжди мріяла стати комерційним художником, хоча мати була проти її вступу на цю спеціальність, адже у цій сфері велика конкуренція та шанс пробитися в люди з такою спеціальністю невеликий. Проте Зоряна не послухала матір та вчинила, як воліло її серце, подавши документи саме до цього університету.

Ось вона уже третій рік мастить руки фарбою, носить за собою пензлі та полотно, слухає напів філософські лекції викладачів. Зоряна ніколи не жаліла про свій вибір, хай там хто, що і як їй каже.

Дівчина мала звичайну, можливо, напів дитячу зовнішність: курносий носик, акуратні щіщки та підборіддя, невисокий лоб, ластовиння. Очі її були сонячного, світло-карого кольору, а волосся – русявим та злегка хвилястим, довжиною приблизно до плечей. Вона була худенькою та невисокою, можливо, метр та шістдесят сантиметрів.

Зоряна переступила поріг аудиторії майже що на останній хвилині. Більшість її одногрупників уже були на місці. На появу Зоряни в кабінеті ніхто не відреагував. Дівчина не мала багато друзів. Вона ні з ким не спілкувалася, адже відчувала себе дещо некомфортно у великих компаніях, тим паче у групі її не дуже любили та поважали, часто насміхалися. У неї була лише одна єдина подруга Мирослава. З нею Зоряна була знайома ще з першого курсу. Дівчата одразу здружилися, хоча Мирослава іноді здавалася занадто балакучою та набридливою, проте Зоряна закривала на це очі, адже це ж її єдина близька подруга.

Зоряна підійшла до вільного мольберту, де за сусіднім уже сиділа Мирослава. Друга, побачивши подругу промовила:

-Приві-і-іт). Я була впевнена, що ти вже не прийдеш).

Голос Мирослави був дещо гугнявий. Зоряна ж говорила тихо і більш м’яко:

-Привіт. Я довго не могла впіймати автобус. Тому і затрималася.

-Ой, подруго-о-о… І не кажи, - протягнула Мирослава, а потім з придихом засміялася, - з тими автобусами завжди така маячня… Я вчора поки дочекалася свого рейсу додому… Думала, житиму на тій зупинці, щоб її. Кльово, що ти встигла до початку пари. Інакше Вікторівна б тебе на фарш пустила).

Мирослава завжди була такою. Вона мала неординарний стиль спілкування, часто використовувала сленгові слова, яскраві порівняння та сарказм. Сама дівчина була вищою за Зоряну, мала блондинисте волосся та блакитні очі.

-Ти не промокла, поки автобуса чекала? Вчора увечері дощ ішов? – занепокоєно запитала Зоряна.

-Та я в худі була, все нормально було, не хвилюйся).

У цей момент до аудиторії зайшла викладачка. Це була літня, проте солідна жінка. На спині у неї була накинена в’язана накидка, сиве волосся було акуратно зібране у пучок, а на переніссі сперлися окуляри. Звали її Жанна Вікторівна. Це була доволі сувора викладачка, хоча Зоряна любила її лекції та практичні заняття разом із нею.

Майже одразу після цього пролунав дзвінок на першу пару, за яким по радіо, яке також слугувало системою екстрених оповіщень, увімкнули гімн України. Всі студенти підійнялися зі своїх місць, рівно стоячи. Студенти щоранку слухали гімн, це було доброю традицією.

Коли гімн закінчився і всі студенти сіли назад, Жанна Вікторівна поправила накидку на своїй спині та, оглянувши студентів, промовила:

-Добрий день, шановне панство. Я сподіваюся, ви пам’ятаєте, що сьогодні у нас практичне заняття. Я вас про нього попереджала ще за три пари, тому, сподіваюся художні матеріали придбали та принесли сьогодні усі. Піднесіть руки, у кого немає фарби, чи пензлів, чи ще чогось?

Зоряна машинально озирнулася на одногрупників, спостерігаючи їхню реакцію. Руки ніхто не підніс. Усі студенти знали, що гратися із Жанною Вікторівною не варто. Викладачка схвально кивнула, промовивши:

-Гаразд. Тоді я ознайомлю вас із темою, розповім вимоги до вашої роботи. Тоді  ви розкладете свої робочі матеріали та приступите до роботи.

Голос Жанни Вікторівни був рівним та впевненим, він змушував студентів слухати її та тримати свою увагу.

-Сьогодні вам потрібно буде написати картину на філософську тематику. Це буде портретна робота. На картині ви повинні зобразити сюжет на тему нещасливого кохання. На портреті вам слід намалювати дівчину або хлопця, які страждають, яких обтяжує почуття кохання. Ваше завдання зобразити живу муку та моральні тортури; те, як кохання перетворює людей на їхні ослаблені постаті, як воно бере людей у своє нещадне рабство.

Зоряна, слухаючи викладачку, неоднозначно вигнула брову. Слова Жанни Вікторівни здалися їй дивними.

-…Вам зрозуміле ваше завдання? – завершила жінка.

Студенти один за іншим кивнули головами.

-Тоді працюйте. Увесь подальший час ваш. Я буду в аудиторії, до мене можете звертатись.

Студенти прийнялись доставати та розкладати свої художні матеріали. Зоряна любила практичні заняття, любила малювати, їй подобалася робоча атмосфера, що панувала в аудиторії у цей момент. Тільки цього разу тема для картини здалася їй дивною. Дівчина думала: «Що це означає «нещасливе кохання»? І як воно може обтяжувати? Адже кохання – це почуття симпатії та любові до людини протилежної статі. А любов – це світло і тепло. Як воно може обтяжувати? Навпаки. Воно окрилює та надихає. Якщо воно пригнічує людину, значить це не кохання, а якась незрозуміла прив’язаність?»

Зоряна глянула на пусте полотно перед собою, на якому протягом наступних хвилин мав би постати депресивний сценарій. «Я не можу погодитися із твердженнями Жанни Вікторівни. Як я можу зобразити те, що заперечую?»