Моя мила Тульпа

                                                   Моя мила Тульпа

Маленький хлопчик сидів під деревом та гірко плакав.
Щойно його паперового кораблика порвали інші діти. Він хотів запустити його по калюжі, проте як завжди інші його образили. Він не мав в цьому місці друзів, він не мав нікого, навіть батьків. Він не пам'ятав їх, тому, що в дитячий будинок він потрапив ще немовлям.
-    Хочу…друга…- говорив він уривками, тручи очі від сліз.
-    Чого ти тут рюмсаєш? - сказав дівочий голос.
Хлопчик підняв здивовано голову і крізь сльози побачив милу дівчинку. Вона мала довге руде волосся, яке звивалося та червоні райдужки на очах, на щічках же красувалися веснянки.
Хлопчик поглянув на її біле платтячко та босі ноги.
-    Ти хто?
-    Я? - задумалась дівчинка. - Я не знаю, якщо чесно.
-    Як це ти не знаєш? - скептично поглянув хлопчик.
-    Коли я відкрила очі, то була вже тут.
-    А як тебе звати?
-    Я не знаю, - сказала сумно дівчинка. - Може ти даси мені ім'я?
-    Я? - здивувався хлопчик. - Ну гаразд, як щодо… Розалі?
-    Розалі? Яке чудове ім'я! Мені подобається!
Дівчинка стрибнула та зависла в повітрі, радісно махаючи руками та крутячись навколо себе. Хлопчик навіть не підозрював, що ім'я, яке він почув з телевізора, так їй сподобається.
-    Як це ти так робиш? - здивувався хлопчик, вставши.
-    Я не знаю, - сказала Розалі, продовжуючи крутитись. - Просто так умію. А тебе?
-    Що?
-    А тебе як звати? - сказала вона, підлетівши прямо до самого носу.
-    А я… Даніель.
-    Даніель! - захопливо сказала Розалі. - Хочеш бути моїм другом?
-    Д…другом? - сказав здивовано хлопчик. - Х…хочу.
-    Ура! - заголосила Розалі та взявши Даніеля за руки, почала з ним танцювати.
Усмішка пройшла по обличчі Даніеля. Ця дивна дівчинка стала його єдиним другом. Вона зробила його щасливим.

Вихователька підійшла до вікна та поглянула надвір. Вона дивилася, як Даніель розкинувши руки, радісно танцював  біля дерева. Вона злякано затулила долонею рота.
-    Що це… з ним?
Розалі стала для Даніеля справжнім другом. Вони разом дивилися на хмари, шукаючи в їхніх формах знайомі образи, грали в хованки, хоча Розалі завжди його знаходила, та говорили про все на світі. Хоча для Даніеля було дивним те, що її крім нього ніхто не бачив, ні вихователі, ні інші діти, а також Розалі не могла нічого взяти в руки чи торкнутися, їй навіть їсти не було потрібно. Тому, обговоривши це з нею, Даніель дійшов висновку, що Розалі можливу була феєю. Іншого пояснення він дати не міг.
Він пробував розповісти про неї іншим дітям, проте вони лише сміялися і стали називати його божевільним. Одного разу вони навіть побили його за це і Даніелю довелося пролежати тиждень в лазареті. Проте весь цей час Розалі була з ним. Вона постійно підтримувала та веселила його. А ще, в той день вона попросила дещо, щоб він нікому не розповідав про неї, інакше його знову поранять через неї. Даніель погодився і в той день вони поклялися на мізинцях, що збережуть їхню таємницю.
-    Розалі, ти ж залишишся зі мною? - запитав Даніель, коли його мали виписувати.
Розалі усміхнулася та прилягла поруч на ліжку.
-    Я буду завжди твоїм другом і ніколи тебе не покину.
Цих слів Даніель не чув ніколи в житті. Він прикрив лице рукою та розплакався і це були сльози радості.
Минув деякий час. Однолітки Даніеля вже встигли забути за його історію з феєю, проте кличка "божевільний" так він і не позбувся. Проте йому було байдуже, бо він мав Розалі й більше йому нікого не було потрібно. Проте з цим не була згодна Розалі. Вона постійно змушувала його йти до інших дітей та дружити з ними.
-    Ти повинен мати більше друзів, - говорила Розалі.
-    Проте крім тебе мені нікого не треба, - відказував Даніель.
-    Ти ж пам'ятаєш, що тобі казала Валентина Сергіївна? Ти повинен навчитися заводити друзів та говорити з іншими, бо ти колись виростеш і матимеш жити в дорослому світі сам.
-    Проте мені не подобається, що я вдаю, ніби тебе не існує.
-    Так треба Даніелю, - відказувала Розалі. - Мені досить того, що ти віриш у мене.
І Даніель погоджувався. Спілкування давалося йому важко, проте біля нього завжди була Розалі. Коли Даніель починав хвилюватись, вона брала його за руку і йому ставало легше. 
Також Розалі змушувала Даніеля вчитись.
-    Ти маєш більше приділяти час урокам, - говорила вона.
-    Ай Розалі, - ниючим голосом говорив Даніель за столом увечері, коли його два сусіди по кімнаті спали.
-    Тихіше, а то тебе почують, - сказала дівчина. - Закінчиш цей розділ і можеш лягати спати.
-    Ну Розалі…
Розалі мала талант до навчання. Вона не повторювала нічого після занять та не робила домашніх завдань, бо не могла і взяти ручки. Проте вона уважно слухала вчителя і все запам'ятовувала. Іноді вона підказувала йому відповіді на тестах.
-    Учи розділ Даніелю, бо на завтрашній контрольній я тобі не підказуватиму.
-    Ти бука Розалі, - надув губи Даніель. - Добре, я вивчу останній розділ.
Наступного дня, після контрольної, де Розалі таки підказала останнє питання, Даніель з нею сиділи в кімнаті під час обіду. Вони часто використовували цей час, щоб побути у двох і почитати книгу.  Вони вкривалися покривалом, вмикали ліхтарик та читали. Так було і цього разу, як їх перервав стук у двері. Це зайшла Валентина Сергіївна.
-    Даніелю? 
-    Так Валентино Сергіївно? - сказав Даніель, стягнувши з себе покривало. - А ми тут…тобто я читав книгу.
-    Тут з тобою дехто хоче поговорити.

Даніель сидів в просторій кімнаті на м'якому кріслі за столом. Розалі була поруч та розглядала намальовані дитячі малюнки, які висіли на стіні.
Двері відчинилися і всередину зайшла молода жінка, з папкою в руці та в білому халаті. Вона сіла навпроти та поправила свої окуляри.
-    Привіт Даніелю. Мене звати Віола. Я психолог.
-    Психолог? - разом сказав Даніель з Розалі.
-    Так. Валентина Сергіївна попросила мене поспілкуватись з тобою.
-    Я нічого не зробив, - надувся хлопчик.
-    Я знаю. Просто твоя вихователька казала, що ти говориш сам з собою.
-    Я не божевільний! - крикнув хлопчик та одразу затих. - Я з другом говорив.
-    Хто цей друг, розкажеш мені? - запитала Віола. - Я не буду з тебе сміятись.
Даніель поглянув на Розалі, яка сиділа за столом та поклала голову на руки, дивлячись на Даніеля. Вона кивнула на знак згоди.
-    Ну, її звати Розалі. Вона мій перший і найкращий друг. Ми з нею граємось в піжмурки, читаємо книги та розглядаємо хмари. Вона любить природу, та котиків. А ще вона розумніша за мене на уроках, хоч перестала мені підказувати, щоб я краще сам вчився. Ось вона сидить біля нас, - вказав на пустоту він.
-    Привіт, - помахала Розалі жінці.
Віола поглянула на пусте місце й усміхнулася.
-    На жаль я не можу бачити її. Це можеш лише ти.
-    То ви вірите мені! - засяяв від щастя Даніель. - Я думаю, що це Фея.
-    На жаль це не фея Даніелю, - сказала Віола, записуючи щось в блокнот. - Це швидше за все Тульпа.
-    Що таке Тульпа?
-    Тульпа це вигаданий друг. Його створив твій мозок, щоб мати з ким гратись і говорити.
-    Вигадав? - здивувався Даніель. - Я нікого не вигадував. Вона сама з'явилась переді мною.
-    А вона знає, звідки вона? 
-    Н…ні… Вона не знала хто вона і звідки. 
-    Тому бачиш, це Тульпа. Ти її сам вигадав, щоб було з ким гратись.
Розалі здивовано підняла голову та уважно слухала.
-    Це…це не правда, - сказав Даніель. - Це фея. Вона не може бути вигадана. Вона справжня! Вона лише нічого торкнутися не може і її ніхто не бачить.
-    А Тульпа не може нічого торкнутись, бо вона вигадана тобою, вона не справжня, тому не може спілкуватись з нашим світом, - Віола перегорнула сторінку блокнота. - Проте я вірю, що Розалі є. Можеш мені її описати?
Пізніше Даніель йшов коридором до своєї кімнати. Розалі тихо йшла поруч та щось обдумувала.
-    Розалі, ти що повірила тій жінці? Вона не знає, про що говорить. Ти не вигадана, ти справжня. 
-    Ага, - сумно видала Розалі.
Вона виставила долоню до стіни й та пройшла її наскрізь.
-    Вигадана…
-    Ти щось сказала?
-    Та ні…нічого.
Пізніше вночі, коли Даніель спав. Розалі прокинулася. Вона постійно спала в повітрі, звернувшись калачиком. Спустившись до Даніеля, вона спробувала пригладити його пасма, проте її рука пройшла крізь нього. Потім вона поглянула на свої руки та на вікно. 
Пройшовши крізь вікно, вона стала ногами на землю та побігла. Вона не зупинялася та продовжувала бігти прямо доки її різко не смикнуло назад. Вона спробувала знову, проте пройти невидиму стіну їй не вдалось. Вона вже давно помітила, що не може відійти далеко від Даніеля, її завжди щось стримувало. 
Глянувши на місяць, вона виставила перед собою долоню, дивлячись на місяць крізь пальці.
-    Вигадана…
Повернувшись назад в кімнату, вона стала біля ліжка Даніеля та сіла, дивлячись на його лице.
-    Я буду з тобою, доки ти потребуватимеш мене, - прошепотіла вона.