Моя мати – відьма

-Я йому помстилася! – стара Параска переможно зблиснула очима і зі стукотом опустила кружку на дерев’яний стіл.

Ярина втягнула голову в плечі. Їй зовсім не хотілося чути продовження цієї історії, але матір уже було не зупинити.

-Я підселила у його тіло «живицю»! – вела далі Параска. –Ти знаєш, що це таке, я тобі розповідала. Весною у ставку треба впіймати жабу з ікрою, посадити її у горщик і морити голодом. А як здохне, приготувати з неї зілля і нагодувати ним жертву. Тоді вона буде мучитися, поки не помре, а з її живота буде чутно квакання. І вона буде відчувати, як у її тілі щось рухається.

- Але ж навіщо ти так вчинила зі старим Гаврилом? – Ярина докірливо глянула на матір.

-Як це навіщо?! – розгнівалася Параска. – Ти забула, він нашу корову отруїв, бо вона молоко давала, як масло. А його Манька – рідке, аж синє. Він як наше молоко бачив, його аж перекривлювало від заздрості. То хай тепер на тому світі покривиться.

- Мамо, а чи робили ви колись щось добре?

-Ти ще скажи, що не пам’ятаєш, як я стару Довбушиху вилікувала, – Параска ображено насупилася. – Згадай, її з лікарні відправили додому вмирати. А я покотила по її череву куряче яйце, почитала заклинання, попила вона місяць моє зілля, і пухлина зникла! Лікарі очам не вірили, коли вона УЗД робила! І як ті Довбуші мені віддячили? Довбушихин син приніс обскубану курку. А через рік ще й намагався відсудити частину моєї землі. Ось такі свині ці люди.

Ярина не знайшла, що відповісти. Вона мовчки встала з-за столу і вийшла надвір. Їхня хата знаходилась на перехресті двох вулиць – матір завжди казала, що такий будинок для неї найкращий, їй в ньому легко працювати. Вже вечоріло, але сільськими вулицями гуляло багато людей, бо сьогодні було свято. Дівчата прогулювалися з подружками і лузали насіння, чоловіків же майже не було видно – хтось пив у сільській забігайлівці, а хтось уже спав п’яний удома чи десь під парканом. Старші жіночки сиділи на лавках і обмінювалися свіжими плітками.

-Чи ти чула, що сталося у Мельників? – ліниво запитала товста й неповоротка Гаврилиха і поправила на голові траурну хустку. Худа жінка з жовтуватим обличчям, яка сиділа поряд з нею, глянула на Гаврилиху з цікавістю.

-То ти нічого не знаєш? У них же молодший син повісився. Кажуть, до них підселили біса-вішальника, наговорили закляття на мотузку з петелькою і зашили її в подушку. То така нечисть, яка постійно підмовляє людину покінчити з собою. Як поселиться в хаті, всіх звідти виживає. Вигнати біса-вішальника – та ще морока.

-Але чому вони не попросили допомоги у старої Параски?

- Е, та ти хіба не знаєш, який у Параски характер? – зітхнула Гаврилиха. – Та ще відьма. Може, вона їм того вішальника й наслала. Ти ж знаєш, вона зі старою Мельничихою постійно лається. Мені здається, Параска й моєму Гаврилові щось підлила. Як він, бідний, мучився! Коли в туалет ішов, з нього таке виходило, схоже на око рака, а потім як чорні гачки. Ще вилізло чорне, драглисте і з присосками. Було ще маленьке сіре – випало в нього з дупи, метнулося кудись убік і зникло.

Обидві жінки побачили Ярину, що якраз проходила повз них, замовкли й обпекли її недобрими поглядами.

-Відьмина дочка йде, – почула Ярина шепіт у себе за спиною.

Вона з самого дитинства звикла до нелюбові односельців так, як північні народи звикають до постійно сірого й непривітного неба над головою. Будучи дитиною, Ярина не розуміла причини цієї неприязні, але зараз вона усвідомлювала: її мати погана, вона – відьма. Але ж це була її мати! І комусь же вона робила й добро! Друзів у дівчини майже не було, тільки Дмитро, молодший син Панасюків з дальнього кутка. Зате цей друг був вартий десяти – він завжди розумів її без слів.

- Яринко, ну що знову сталося? – Дмитро якось несподівано вигулькнув з-за рогу найближчого будинку і підійшов до дівчини.

Ярина мовчки втерла з очей злі сльози.

- Вони знову про твою матір? Кажуть, що вона відьма? Хай вона не найдобріша у світі людина, але ти не мусиш відповідати за її вчинки.

Дівчина вдячно глянула на Дмитра. Його блакитні очі всміхалися, легкий вітерець куйовдив світлого чуба. Молоді люди йшли вулицею, супроводжувані цікавими поглядами односельчан. Дехто мимоволі милувався ними, бо разом вони виглядали дуже ефектно – стрункий високий блондин з блакитними очима і ставна зеленоока брюнетка. Дмитро і Ярина дійшли до краю села і мовчки присіли на траву на березі ріки.

-Ти знаєш, Яринко, мені через місяць виповниться 20 років, – порушив мовчанку Дмитро. – Батько каже, що пора мені вже шукати дружину і ставати господарем.

- І що? Ти вже когось маєш на приміті? – якось злякано запитала Ярина. Вона боялася, що після його одруження втратить Дмитра і вже не зможе з ним бачитись.

- Маю. Тебе. Що скажеш? – юнак з відчайдушною сміливістю випалив ці слова і повернув обличчя до дівчини.

Ярина розгубилася. Дмитро був для неї рідніший за брата. Вони дружили з раннього дитинства, і дівчина не уявляла собі життя без нього. Його пропозиція лякала її, але разом з тим її тілом розливалася гаряча хвиля радості. Дівчина зашарілася й опустила очі.

-Я згодна, – ледь чутно прошепотіла вона.

У відповідь Дмитро міцно обійняв її і довго-довго не розмикав рук…

Додому Ярина повернулася пізно, але мати ще не спала. Вона сиділа за столом, поряд з нею горіла свічка і лежала велика книга з чорними сторінками. Слова у ній були написані золотистими і сріблястими літерами, подекуди також білими. Цю книгу – «Чорну магію» – Ярина пам’ятала з малих літ. Вона зберігалася лише в родинах потомственних чаклунів, для сторонніх ця книга була невидимою. Параска гортала чорні сторінки й щось шепотіла собі під ніс – видно, шукала якесь заклинання.

- Чого так пізно вештаєшся? – вона підвела голову від книги і гнівно зиркнула на доньку. – Знову з тим голодранцем гуляєш, Дмитром Панасюком?

-Він не голодранець, – Ярина зі злістю глянула на матір.  –Йому скоро двадцять і він стане господарем. А я вийду за нього заміж.