Розділ 12

Залишаю кабінет Аліни з відчуттям, що все зробив неправильно. І розпочав ще два роки тому, коли не поговорив з нею. Я повірив Олегу і тим фотографіям, а дівчині, яка була сенсом мого життя – ні.

Залишаю офіс і сідаю у свій автомобіль. Треба їхати по Настю, але зараз як ніколи я не хочу її бачити. Просто розумію, що треба покінчити з усім цим, але де взяти сил?

Мабуть, мені ще треба повчитися в Аліни. Вона змогла вижити, а я, здається, досі просто існую. 

Настя вже чекає мене у палаті, повністю готова. Коли бачить, підводиться на ноги та хоче обійняти, але не встигає, тому що я виставляю перед собою руку. 

– Щось сталося? – питає розгублено.

– Сталося. Поговоримо дорогою додому, – сухо відповідаю. 

Мабуть, вона все розуміє, тому що в куточках очей збираються сльози. Дивно, але мене це зовсім не торкає, наче на зовсім чужу людину дивлюсь. Почуваюся мерзотником, адже стільки часу користувався її почуттями. Та краще зупинити все це зараз, поки не пізно. 

– Ти більше мене не кохаєш? – питає, тільки-но автомобіль рушає. 

– Ти сама чудово знаєш, що я жодного дня тебе не кохав. Ти прийняла це в той день, коли полетіла зі мною в Америку, – відповідаю.

– Так, але… ми два роки разом. За цей час щось та й мало змінитися. Я так старалася, щоб ти щось до мене відчув, – голос Насті тремтить так само, як недавно тремтів голос Аліни. Мимоволі порівнюю їх – і серце стискається саме від голосу Аліни…

– Пробач, та я ніколи тебе не покохаю, – кажу твердо. – Весілля доведеться скасувати. Я не хочу руйнувати твоє життя.

– Не хочеш? – Настя починає кричати й, мабуть, має на це право. – Ти вже його зруйнував! Це все через неї, так? Через цю повію, що стрибнула у ліжко до твого друга?!

– Замовкни! – різко гальмую і скеровую автомобіль на узбіччя. – Не називай її так! Ти нічого не знаєш!

– А ти знаєш? – фиркає. – Що, Аліночка наплела тобі, яка вона бідна та нещасна, а ти знову повірив? Ідіот ти, Комаров! У неї кожного місяця новий чоловік! Невже хочеш у її список досягнень потрапити?

Здається, я готовий відірвати Насті голову. Хто б міг подумати, що вона так ненавидить Аліну. Не розумію тільки чому. У Насті з самого дитинства було все найкраще, адже вона єдина донька у багатих батьків. Аліна ж проста дівчина, яка всього досягла сама. 

– Я відвезу тебе додому. З твоїм батьком сам буду говорити, – кажу твердо і знову скеровую автомобіль на дорогу. 

На щастя, Настя мовчить, тільки схлипує час від часу. Я привожу її до будинку і чекаю, коли вона залишить салон. Дістаю з багажника її сумку і несу до входу. 

Коли заходжу у будинок, її батьки вже обіймають доньку. Розумію, що попереду ще розмова з її батьком, і дуже сподіваюся, що він мене зрозуміє. 

– Мамо, тату, Давид скасував весілля. Ми більше не разом, – схлипує Настя, а її батьки здивовано витріщаються на мене. 

Звісно, я трохи інакше все це планував, хотів поговорити особисто з її батьком, але, в принципі, яка різниця…

– Давиде, це правда? – питає її батько. 

– Так, ми більше не разом, – твердо відповідаю. – Мені прикро, але… я не хочу мучити вашу доньку. Шлюб – це велика відповідальність. У шлюбі має бути кохання, а в нас його немає. У мене так точно. Пробачте, але так дійсно буде краще. 

Залишаю будинок і знову їду в офіс. Розганяю автівку до двісті кілометрів за годину і дуже хочу, щоб з голови вивітрилося все зайве. Я все правильно зробив, шкода тільки, що так пізно. Настя прийме мій вибір і заспокоїться. Я впевнений, що все у неї буде добре і знайдеться чоловік, який буде щиро її кохати. 

Практично на в'їзді у місто телефонує мама. Схоже, вона вже в курсі того, що сталося. Спочатку хочу проігнорувати її дзвінок, а тоді розумію, що варто поговорити. 

– Слухаю, мамо!

– Ти збожеволів?! – кричить так, що я вуха закладає. – Як ти міг кинути Настю? Як мені тепер дивитися в очі її батькам?!

– Мамо, я не збираюся перед тобою звітувати, – кажу твердо. – Це моє рішення, і воно правильне.

– Це через цю Аліну, так? Вона з'явилася – і ти знову втратив розум! – заводиться мама. – Я зараз поїду в офіс і вирву їй все волосся!

– Тільки спробуй! – ціджу. – Не наближайся до Аліни. Я попередив.

– Я так і знала, що все через неї! – мама схлипує, а я закочую очі до неба. Почуваюся маленьким хлопчиком, який зробив якусь шкоду. Але ж мені далеко не п'ять і не десять. Саме тому треба брати себе в руки. 

– Мамо, не втручайся у моє життя. Я свій вибір зробив, і ти маєш його прийняти! – кажу серйозно і закінчую виклик. 

Досить з мене цих настанов. Вірити треба тільки собі та слухати лише власний розум. Я буду слухати. Тепер тільки так. 

Аліна

Я не розумію, що відбувається з Давидом. Він то поганий, то хороший. То допомогти хоче, то знову робить боляче. Невже він не розуміє, що між нами більше нічого не може бути? Коли я говорила, що не довіряю чоловікам, то в першу чергу саме його мала на увазі.