Розділ 10

Дорога займає хвилин п'ятнадцять, і за цей час ні я, ні Давид не сказали жодного слова. Що б він там не говорив про те, що не кохає Настю, але зараз сильно за неї хвилюється. Це видно за його напруженим виразом обличчя і пальцями, що міцно стиснули кермо. Не відкидаю варіант, що Давид почувається винним у тому, що сталося. Настя явно була не в собі, коли сідала за кермо, а Давид її відпустив. 

Приїхавши у лікарню, одразу йдемо в реєстратуру. Там Комаров запитує, де знайти Настю, і нас відправляють на третій поверх. Виявляється, вона зараз на огляді й все начебто не дуже серйозно. Вдарилася головою і втратила свідомість. Але, щоб дізнатися остаточний вердикт, треба дочекатися лікаря. 

– Ти можеш їхати додому, – Давид повертається до мене обличчям, коли залишаємося удвох. 

– Так не терпиться від мене позбутися? – хмикаю. – Я просто хочу переконатися, що Настя в нормі. 

– Сумніваюся, що вона так само хвилювалася б за тебе, – каже прямо.

– Це її справа, – знизую плечима. 

– Давиде! – з іншого кінця коридору чутно жіночий голос, і ми, як за командою, повертаємо туди голови. 

Здається, я забуваю, як дихати.  Просто в один момент на мене опускається лавина зі спогадів. Не надто приємних. Я б навіть сказала жахливих. 

До нас наближається Ольга Станіславівна, мама Давида, а за нею батьки самої Насті. Їх я також добре знаю, адже часто приходила до Насті в гості, коли ми дружили. 

– Що сталося? Як Настя? – питає мама дівчини. Поки що на мене ніхто не звертає уваги, тому, мабуть, варто просто піти, але я не йду. Просто не можу.

Концентрую свій погляд на Ользі Станіславівні та пригадую саме той поганий момент, який був між нами. Вона прямо в очі мені сказала, що я не рівня її сину. Навіть гроші мені пропонувала, але я відмовилась. Давиду нічого не сказала, щоб він не сердився на неї, а через кілька днів він просто втік в Америку. 

А що, коли все це було не випадково? Що, коли ця жінка якось до цього причетна? 

– Лікар сказав, що нічого серйозного, – стримано відповідає Давид. – Зараз її оглядають. 

– Сподіваємось на краще, – Ольга Станіславівна кладе руку на плече мами Насті, і я гостро розумію, що саме такі родичі їй потрібні. Не я і моя мама, у яких нічого нема за душею. – Аліна?!

Ольга Станіславівна завмирає, і я бачу, як різко змінюється вираз її обличчя. Шок, невіра, прийняття і… злість. Вона однозначно не рада мене бачити.

– Так, це я, – стримано відповідаю. 

– Як ти тут опинилася? – чергове запитання. – Давиде, поясни щось! Чому ти з нею?

– Мамо, не влаштовуй сцену! – цідить Давид. – Аліна працює у моїй компанії. Вона почула про Настю і вирішила дізнатись, як вона.

– Як це? – мені здається, що Ольга Станіславівна зараз вибухне від обурення. А от мене вона готова спопелити одним лише поглядом. Не розумію, звідки стільки ненависті. Я ж онуку їй народила. 

Зараз, дивлячись на неї, ще раз переконуюсь, що зробила правильно, коли нікому не розповіла про свою вагітність. Не потрібна їм Єва так само, як свого часу була не потрібна я. 

Давид не встигає нічого відповісти, тому що з палати виходить лікар, і про мене всі одразу забувають. 

– Як моя донька, лікарю? – схвильовано питає мама Насті. 

– З нею все добре. Не хвилюйтесь. – усміхається чоловік. – Трохи вдарилася головою, але струсу немає. Ми залишимо її сьогодні тут, а завтра зможете забрати додому. 

Лікар йде, а всі одразу поспішають до палати Насті. Давид заходить останнім, але перед тим, як переступити поріг, дивиться на мене. Я туди не піду. Все, що хотіла, вже дізналася. 

Двері зачиняються у нього за спиною, і я залишаюся у коридорі зовсім сама. Відчуття зараз якісь неоднозначні. Я гостро відчуваю величезну різницю між мною і цими людьми. Колись щиро вірила, що Ольга Станіславівна зможе мене прийняти, як свою доньку. Я ж так віддано кохала її сина. І тільки зараз до мене дійшло, що ні, не зможе… Я для неї нижчий сорт, і так буде завжди. 

Залишаю лікарню і дістаю телефон, щоб викликати таксі. Тільки не встигаю цього зробити, тому що поруч з'являється Давид. 

– Я тебе відвезу, – говорить твердо.

– Ти серйозно? Твоя наречена у лікарні, – здивовано кліпаю очима. 

– Вона в нормі, – байдуже відповідає. – Ходімо!

Напевно, мені таки треба викликати таксі й триматися якомога далі від цього чоловіка і його родини. Але зараз я готова не слухати внутрішній голос, тому що є дещо важливе, і я хочу чути відповіді. 

Ми сідаємо в автомобіль, і саме в цей момент телефон Давида починає дзвонити. Бачу ім'я Насті на екрані та розумію, що вона хоче бачити його поруч. Шкода, що він цього не хоче.

– Твоя мама завжди була проти наших стосунків, – випалюю, поки не передумала. Давид якраз виїхав на дорогу і тепер кидає у мій бік здивовані погляди. 

– І що з того? Це не заважало мені жити з тобою. Кохати тебе, – відповідає. 

– За кілька днів до твоєї втечі в Америку вона зустрілася зі мною. Пропонувала гроші за те, щоб я тебе залишила, – кажу, як є. Досить вже тримати все це в собі. – Я їх не взяла, а за кілька днів ти зник, і вона вигнала мене з твоєї квартири.