Розділ 9

– Може, поясниш, куди ми їдемо? – питаю через кілька хвилин мовчання. 

– Я ж сказав уже, на обід, – Комаров сама серйозність. Наче і немає мене поруч. 

– Тоді давай і наречену твою запросимо. Щось мені підказує, що Настя не буде в захваті від того, що ми обідаємо разом! – випалюю і пізно розумію, як це виглядає збоку. 

– Ревнуєш? – Давид зупиняє автомобіль і, відстебнувши ремінь, різко нахиляється до мене. Він так близько, що у мене подих перехоплює. Розумію, що дарма даю волю своїм почуттям зараз, але нічого не можу зробити. – Дарма, Аліно. Ти втратила цю можливість два роки тому. 

У горлі стає клубок, і єдине, чого зараз хочеться: негайно залишити салон. Саме це я і роблю. Встигаю тільки стати на асфальт, як мій телефон починає дзвонити. Бачу, що це мама, і клубок повертається. 

– Я зараз! – кажу Давиду, який прискіпливо стежить за мною, і відходжу на кілька кроків. – Слухаю!

– Аліно, а ти де? – питає мама. – Ми на вулицю вийшли, а тебе немає. 

– Мамо, мені довелося на роботу повернутися. Погуляй з Євою, а я приїду через кілька годин, – випалюю. 

– Добре, – відповідає мама. – Я сподіваюся, що та проблема вирішиться.

– Звісно. Не хвилюйся, – додаю і закінчую виклик. Повертаюся обличчям до Давида і бачу його перед собою. Невже він усе чув?

– Хто така Єва? – питає чоловік і не дає мені відповісти, продовживши. – Донька твоєї сестри?

– Угум, – бурчу неоднозначно. – Ти хотів обідати. Ми йдемо, чи ні?

– Пішли! – Давид йде першим, а я за ним. Розумію, що втекти не вийде, адже ми працюємо разом і треба якось домовитися тримати дистанцію і в діях, і в словах.

Ресторан, який обрав Давид – один із найкращих у нашому місті. Я ніколи тут не була, тому що не можу собі дозволити їсти тут. Коли розгортаю меню, дух перехоплює. Якщо Давид готовий залишити тут кругленьку суму, то я – ні. 

Замовляю собі тільки салат і склянку води. Я не хочу, щоб Комаров оплачував мою їжу, тому готова оплатити все сама. Давид не обходиться салатом й обирає стейк і рибу. 

– Чому тільки салат? Ти не голодна? – питає, поки чекаємо на замовлення. 

– Знущаєшся? – фиркаю. – Ти чудово знаєш, що подібний заклад мені не по кишені. 

– Я ж сказав, що оплачу обід, – хмуриться Давид.

– Я сама свій обід оплачу, – впевнено відповідаю. – Не хочу бути тобі винною. 

Ми замовкаємо, і, поки чекаємо на замовлення, я вирішую сходити у вбиральню. Залишаю Давида і прямую в коридор. У вбиральні нікого немає, тому роблю свої справи. Помивши руки, збираюся виходити, але несподівано двері відчиняються у мене перед носом, і я бачу незнайому мені дівчину у розкішній сукні. 

– Ти хто така? – питає вона і розглядає мене так, наче я вкрала у неї хлопця. Тільки от я поняття не маю, хто ця дівчина і чого їй від мене треба. 

– А ти? – також запитую. – Ми знайомі? 

– Не знайомі! – бурчить. – Ти в курсі, що Комаров заручений? У нього весілля скоро.

– І що? – хмикаю. Здається, я починаю розуміти. Ця незнайомка, швидше за все, подружка Насті, і якщо це правда, то моя колишня подруга скоро буде тут. 

– І що? – перепитує білявка. – Настя дуже ревнива. Будеш швендяти біля її чоловіка – не дорахуєшся кількох зубів. 

Ого! Оце так погрози! Мабуть, вона думала, що вони мають якось на мене подіяти, але ні. Хмикнувши, оминаю дівчину і прямую до зали. Навіть якщо Настя примчить сюди, я не боюсь цієї зустрічі. Це ж Давид мене притягнув на обід, а я була проти. 

– Чому так довго? – питає Комаров, коли повертаюся за стіл. Нам якраз принесли страви, і я беруся за свій салат. – Я вже думав, ти втекла.

– У мене була така ідея, але я згадала, що не заплатила за салат, – спокійно відповідаю. 

Давид ледь помітно усміхається, але ніяк не коментує мої слова. Їмо мовчки, і я все чекаю, коли ж тут з'явиться Настя. Не думаю, що її характер змінився за ці роки: своє вона так просто не віддасть. 

– Я хотів попросити вибачення за свою різкість, – говорить Давид, відкинувшись на крісло. – Мені важко контролювати емоції поруч з тобою, але я розумію, що не варто поєднувати роботу та особисте. Твоєї провини у тому, що була допущена помилка в контракті, немає. 

Мовчки киваю, тому що ніяк не хочу це коментувати. Розумію, що Давид говорив на емоціях, але мені неприємно. Але хіба це найбільше, за що я маю ображатися на нього? 

– Щодо контракту з чехами. Потрібно все детально перевірити, – продовжує Давид. 

– Я уже це зробила, – відповідаю. 

– Зроби це ще разів п'ять, – продовжує Давид. – У компанії не надто хороші показники. Взагалі не розумію, як вона досі не збанкрутувала. Якщо ми не підпишемо цей контракт, будуть великі проблеми й не менші скорочення штату. 

– Підпишемо. Все має бути добре, – кажу впевнено. Дивно, але коли ми з Давидом розмовляємо про роботу, то майже не сваримося. Я намагаюся не зважати на те, як швидко б'ється серце і як важко тримати емоції під контролем. Цікаво, у Комарова так само?