Розділ 1

Ну чому у мене завжди так? Я ніколи нікуди не встигаю! Ще й день сьогодні – одне суцільне знущання з моєї психіки! Зранку довелося відвезти доньку до сестри, тому що терміново викликали на роботу, дорогою зламалася маршрутка, яка і так плелася як черепаха, і останні кількасот метрів я практично біжу, адже збори керівництва через п'ять хвилин, а я на сусідній вулиці… 

Я не готова втратити цю роботу, адже тут мені дійсно подобається. Я перекладач і знаю кілька мов. Мій бос повністю мною задоволений. Бос, до сьогоднішнього ранку. Уявлення не маю, що сталося, але довелося зриватися з ліжка у свій вихідний та думати, куди подіти доньку, адже їхати з нею – не варіант. Добре, що сестра вдома, а от мама поїхала на дачу. 

Вриваюся у будівлю компанії, як ураган, і швидко натискаю кнопку виклику ліфта. Збори, напевно, вже розпочалися, і немає тільки мене. На щастя, ліфт приїздить доволі швидко, і, зайшовши всередину, збираюсь натиснути потрібну кнопку, але помічаю Риту – помічницю гендиректора і мою подругу. Здається, і її смикнули у вихідний, отже, сталося щось дійсно серйозне.

– Це божевільня, Аліно! Я до останнього сподівалася, що це лише чутки, – намагається віддихатися дівчина й одночасно розповісти мені останні новини. 

– Ти знаєш щось? – зацікавлено питаю. 

– Кілька днів шеф сам не свій. Я-то думала, що проблеми особисто в нього, а виявляється, у нас всіх, – бурчить Рита. – Нашу компанію викупив якийсь багатий дядько за копійки, уявляєш? 

– Що? – а ось це дійсно погані новини. Якщо зміниться керівництво, то і нас, швидше за все, проженуть… 

– І я про це, – бурчить Рита. Двері відчиняються, і ми виходимо у приймальні гендиректора. – Ходімо. Здається, велике керівництво запізнюється. 

Рита бере мене за руку і тягне у конференц-зал. Тут вже зібралися керівники відділів і їхні помічники. Коли знаходжу поглядом Марка Вікторовича, нашого гендиректора, розумію, що справи кепські. Він нервово витирає хустинкою піт з чола, і видно, як тремтять його руки. 

Сідаю поряд з Ритою у самому кінці, щоб непомітно слідкувати за тим, що буде відбуватися далі. Хвилююся сильно, але намагаюсь триматися. Можливо, все не так страшно.

У момент, коли двері відчиняються і хтось проходить всередину, мій телефон у сумці починає вібрувати. Дістаю його і бачу кілька повідомлень від сестри. Донька знову вередує і не хоче їсти. Доводиться розписати, як правильно приготувати їй кашу, і поки роблю це, Марк Вікторович починає говорити.

– Причина наших зборів дуже серйозна. Маю сказати, що віддав цій компанії найкращі роки свого життя. Шкода, але все змінюється, і нас не оминуло. Компанія саме на порозі великих змін, і я маю вам сказати, що тепер у неї зовсім інше керівництво. Я свою посаду гендиректора залишаю. 

Мої колеги починають перешіптуватися, але я не можу підняти голови, тому що сестра починає надсилати відео, як донечка вправно ходить кімнатою. Широко усміхаюсь, зовсім забувши, де знаходжусь, а Марк Вікторович тим часом продовжує. 

– Сьогодні тут новий керівник компанії. Дуже сподіваюся, що всі ви залишитеся на своїх місцях. Але, на жаль, це вже не мені вирішувати. Отож, хочу познайомити вас з новим гендиректором “FOCUS Group” – Комаровим Давидом Павловичем. 

Мій палець завмирає над клавіатурою телефону, і хочеться вірити, що мені просто почулося. У світі багато людей з однаковими прізвищами та іменами. Але по батькові… Саме в момент, коли я таки піднімаю свої очі на нового гендиректора, він починає говорити – і в мене просто зупиняється серце. 

– Вітаю вас усіх! Мене звати Комаров Давид Павлович. Дуже сподіваюся, що ми з вами таки спрацюємось. Та маю попередити, що з понеділка на всіх вас чекає жорстка перевірка. Хто її не пройде… думаю, ви самі знаєте, що буде далі. 

Здається, я сплю. Ні, точно сплю! Давид не може стояти переді мною! Він зараз десь в Америці, п'є коктейль на пляжі і ні про що не думає! Принаймні так я собі уявляла його останні два роки. 

У залі починаються перешіптування, а я хочу стати невидимою. Вимикаю телефон і кидаю його назад у сумку. Цікаво, зможу вийти звідси непоміченою? Не хочу, щоб він мене впізнав. Ця зустріч ні мені, ні йому не потрібна!

Коли нас всіх відпускають, намагаюсь заховатись серед інших працівників. До виходу не так далеко. Всього кілька кроків – і я вільна. І байдуже, як все це буде виглядати. Треба звільнятись. І негайно! Нічого хорошого на мене тут не чекає!

– Аліно, затримайся на хвилинку! – чую голос свого вже колишнього керівника і завмираю. Цікаво, тепер я маю право його не слухати і тікати звідси, не озираючись?

Стою, поки інші йдуть геть, і намагаюсь не хвилюватися надто рано. А може, Давид мене не впізнає. Все-таки два роки минуло… Дурепа! Два – це не двадцять! Та й змінилася я не сильно.

Відчуваю, що чоловіки вже зовсім близько, і повільно повертаюся до них. Погляду не піднімаю до останнього. Боюсь зустрітися з такими гарними синіми очима, які в одну мить стали чужими назавжди.

– Давиде Павловичу, це Аліна Олександрівна. Вона наш перекладач. Зараз працює над контрактом з чехами, – говорить Марк Вікторович, а я сподіваюся не втратити свідомість, тому що перед очима все пливе. 

– Вітаю вас, Аліно… – глибокий голос Давида змушує оживати дещо давно забуте. Я не повинна нічого відчувати, але хіба ж це так просто?