Марина

Останнім часом не щастило мені з особистим життям…

Багато раз я була на побаченнях за останній рік, з багатьма чоловіками, але дуже невдалими: то просто людина не моя, то якийсь відверто, мудак, який нагло починає приставати, мало не відразу як тільки зустрілися. І так тривало, напевно, близько року.

А потім…

От буває ж так: довгий час знаєш людину, а не помічаєш її. Так по суті сталося і зі мною.

Тоді був важкий і дуже насичений день. Роботи тьма. А коли так трапляється, я заходжу в якусь кав’ярню, щоб випити кави, на самоті подумати, помріяти, інколи почитати книгу або ж послухати музику в навушниках. Так само я планувала провести і сьогоднішній вечір.

Я полегшено видихнула, одягнула пальто, і взявши сумку, вийшла з офісу.

- Гарний вечір сьогодні – я глибоко вдихнула і посміхнулася. – Краще я замість того щоб сидіти в кав’ярні, просто візьму каву і прогуляюся. – промовила я сама до себе, а тоді вже збиралася йти, як помітила Марка Андрійовича, який задумливо та сумно дивився на небо. – Добрий вечір. – підійшовши привіталася я.

- Добрий вечір. – відповів чоловік.

- Знову сьогодні на роботі затрималися?

- Та проектів багато.

- Зрозуміло… - я глянула на нього, а тоді декілька секунд подумавши, запитала. – У вас все добре? Ви так пильно та сумно дивитеся на небо.

- Та задумався щось… Небо таке гарне сьогодні. Зірок так багато.

- Воно кожен день різне і по своєму гарне.

- Хм… - він спантеличено глянув на мене

- Щось не так?

- Просто… Просто одна людина завжди так говорила.

- Я думаю, що знаю про кого ви зараз кажете. – «Звичайно ж про Мілу…»

Шеф нічого не відповів, а лише сумно опустив голову.

Я бачила на скільки йому було важко. Зазвичай життєрадісний і активний Марк Андрійович останнім часом перетворився на пасивного, замкнутого і похмурого чоловіка. А ще всі постійно випитували в нього про цю всю ситуацію, і про те як він. Тож я вирішила дати йому спокій:

- Ну… Піду я… Гарного вечора.

- Чекай. Давай я тебе підвезу.

- Дякую, але не варто. Я прогуляюся. Та і в кав’ярню ще хочу зайти.

- Ем… У кав’ярню?...А ти не будеш проти якщо я складу тобі компанію і кавою пригощу. Пробач, якщо нав’язуюся, але просто так не хочу їхати додому, в пусту квартиру.

- Ну гаразд… Не гоже начальнику відмовляти. – засміялася я.

«Оце так… Піду на каву з Марком Андрійовичем…

Аби лиш нічого лишнього не взбовтнути…»

Попри мої побоювання і спочатку певну незручність, дуже скоро, вечір став таким легким і приємним. І найголовніше, що на обличчі Марка знову з’явилася посмішка.

Так, так. Саме Марка.

Він сказав:

- Ми ж не в офісі, щоб ти тут «викала». Та і взагалі, від тепер і на роботі можеш звертатися до мене на «ти».

- Та це якось…

- Неправильно? – перебив він мене.

- Ну так…

- Ні. Ти людина, яка заставила мене за скільки часу щиро сміятися. Тож як раз таки «викати» - ось це буде неправильно.

- Ну гаразд… Але звикати доведеться напевно довго. – посміхнулася я.

- Звикнеш. – посміхнувся він у відповідь.

От саме тоді, побачивши його посмішку, в мені щось і йокнуло.

Кожен день, протягом 2 років, ми бачилися на роботі, кожен день він проходив повз мене по декілька разів, а останні декілька місяців ми ще й близько дружили з його, тепер вже колишньою дівчиною. Він завжди був Марком Андрійовичем, начальником, з яким я спілкувалася тільки через роботу. А тут раптом він став просто Марк.

Хоча ні. До цього моменту він був просто Марк, а тепер…

Тепер я постійно по особливому очікувала його приходу на роботу. І коли він тільки заходив у офіс, серце ніби завмирало.

Від того дня шеф не просто проходив повз, сказавши «Добрий ранок.», а робив це із посмішкою, а згодом ще почав підходити і запитувати як мої справи.

Та це все був лише початок.

Одного ранку Марк як завжди запитавши як мої справи раптом сказав:

- А давай сьогодні повторимо вечір в кав’ярні?

Я застигла на місці шоковано глянувши на нього.

- Що? Що ви сказали? – запинаючись промовила я.

- Давай сходимо на каву?

- Ем… Давайте. Я з радістю. - почервонівши, широко посміхнулася я.

- Супер. Тоді після роботи зустрінемося. – він хотів вже йти, як раптом різко зупинився. – І ще одне. Припини вже нарешті «викати».

- Добре. Вибачте, тобто вибач.