Марк

Ну що ж...

Не вийшло у нас з Мілою побудувати стосунків. На жаль...

Я справді кохав її. Кохав, чи не з тієї миті як вперше побачив у «Incredible" з чашкою кави.

Ніби нічого особливого, але саме ця картина зводила мене з розуму. Чомусь для мене це було так мило і гарно.

Довго я не міг наважитися підійти до неї. І, чесно кажучи, сам не можу пояснити причини цього.

Можливо, це зв‘язане з тим, що вперше за скільки часу я відчув щось подібне.

У моєму житті останні роки сталося так, що на першому місті в основному завжди була робота. Були якісь симпатії, інтрижки, але не більше. А коли я побачив Мілу, то відчув себе, все одно що як підліток, який вперше закохався.

Тож можливо, я не наважувався саме через цю причину або ж це було зв’язано з тим що вона сиділа така сумна, що я не знав, чи правильно буде вмішуватися в її особистий простір.

А можливе все разом. Не знаю...

Та кожен раз, коли зустрічав її там, то не міг відвести очей.

Ніби ж проста, звичайна симпатична дівчина, а мені повністю знесло дах.

Спочатку я сидів за барною стійкою, постійно озираючись, а потім перебрався за столик на проти неї.

Тепер згадуючи це, здається, що я був схожий на маньяка якогось...

Хто знає, щоб було, якби Міла, не бувши такою задумливою, помітила мене... Може б і справді звернулася у поліцію через переслідування.

Але вона все таки і справді була на скільки занурена у якісь свої думки і переживання, що здавалося ніби для неї весь світ зупинився, а то і зовсім перестав існувати.

Так ось.

Довго тривали мої дивоглядки, поки одного дня, я все таки, наважився заговорити з нею.

******

- Вибачте…

- Так. Я вас слухаю. – підняла вона на мене сумні очі.

- Ем… Не хочу видаватися нав’язливим і не вихованим, але… Але вже протягом деякого часу, кожного разу, коли приходжу сюди, то бачу вас, дуже гарну і милу дівчину, але чомусь дуже засмучену, тож… Скоріш за все, це не моя справа, але… У вас все добре?

- Хотіла б я сказати, що так… - сумно посміхнулася незнайомка  – та який сенс мені вам брехати? Ви не знайома людина, тож вам від того ні гаряче, ні холодно.

- Ви помиляєтеся. Мені і гаряче, і холодно. – засміявся я. – Хіба можна пройти повз такої дівчини, тим паче, коли вона сидить сумно схиливши голову.

- Ох… - трохи скривилася незнайомка – це на мене, напевно, всі оце так ходять і зглядаються. Хоча… Мені все одно. Але вам дякую, що запитали. – дещо сумно посміхаючись промовила вона.

- Немає за що. – посміхнувся я, а тоді трохи зам’явшись запитав. – Ем… Дозволите приєднатися до вас.

- Ну, якщо моє сумне обличчя не відлякує вас, то чому б ні. З мого боку не правильно відмовляти вам. Та і чому ж не поспілкуватися з хорошою людиною?

- Дякую. – я сів на проти неї і поставив поруч свій портфель. – Дозвольте вас пригостити кавою чи чаєм.

- Дозволяю. – засміялася дівчина. – Давайте чай. Кави на сьогодні, думаю, досить.

Я теж засміявся, і підізвав офіціанта.

Тоді я їй відкрито сказав, що вона мені подобається, але на той момент Міла тільки недавно пережила якусь любовну драму, про яку тоді я ще не повністю знав, через що дівчина не була готова до нових стосунків. Звісно ж я і не наполягав. Проте залишив їй свої контакти і сказав, що якщо, колись вона все таки захоче зі мною побачитися, чи просто навіть поговорити з кимось, то щоб мені зателефонувала чи написала.

Ох…

Сто раз на день, протягом місяця я постійно перевіряв свій телефон і соціальні мережі, в надії побачити там повідомлення від неї. Але… Було порожньо.

У «Incredible» Міла теж перестала від тоді з’являтися.

Я, вже починав потроху втрачати надію.

- Ех… Забуть Марку. Нічого не буде. Якби ти був їй цікавий, то вже точно б зв’язалася з тобою. – я сумно обперся ліктями на стіл, підпираючи голову – Але… Напевно, вона досі ще не змогла отямитися від тієї історії минулого. Судячи по її сумному обличчю, та ситуація принесла їй багато болі. – я на декілька секунд задумався. – Може, все таки, ще напише…

І ось, буквально через декілька днів, коли я в черговий раз зайшов переглянути, чи раптом не написала вона мені, побачив повідомлення від Міли.

У той момент вираз мого обличчя, напевно, був максимально дивним, бо такої посмішки і радості, як тоді, у мене вже давно не було.

Я запросив її ввечері піти в ту ж саму кав’ярню, де ми познайомилися.

Як зараз пам’ятаю, як заходить Міла, у гарному блакитного кольору платті. Видно, що трохи хвилюється. Роздивляється по сторонах, й ось бачить мене, посміхається і підходить.

- Привіт. – сором’язливо промовила дівчина.

- Привіт. – посміхаючись піднявся я, а тоді підставив їй крісло, коли вона сідала. – Ти, дуже гарно виглядаєш.